Читати книгу - "Іспанський варіант"

Лондон, 1936

У клуб «Атенеум» він прийшов рано-вранці, коли ще в залах і в камінних було порожньо. Сівши за маленький столик біля вікна, він попросив кави з вершками й розгорнув газету. На другій шпальті була надрукована його стаття «Відродження з попелу». Це була його третя стаття з європейського циклу після великого турне по Німеччині, Франції, Бельгії та Голландії. Він писав про те, що політика фюрера не така вже й агресивна, як це намагаються довести його противники. Він писав про серйозні проблеми, які стоять перед Берліном, і підтверджував, що фюрер вирішує їх енергійно і відповідно до потреб німецької нації.

Після опублікування другої статті до нього подзвонили з німецького посольства і поцікавились, чи не потрібні спеціальному кореспондентові з Риги якісь додаткові матеріали: статистичні, економічні, ідеологічні. Подякувавши за люб'язність, Пальма відмовився. «Ви станете пропонувати свої матеріали, а мої колеги — і в Лондоні, і в Ризі, — засміявся він, — звинуватять мене в тому, що я співаю з вашого голосу. До того ж у мене є всі матеріали: якщо ви забороняєте продавати в Німеччині наші ліві газети, то тут я можу купити навіть «Дас шварце кор». Вони ще про щось весело побалакали з секретарем посольства, а надвечір саме перед тим, коли він уже збирався їхати додому, в редакцію принесли запрошення на прийом до «імперського посла Іоахіма фон Ріббентропа». Ян подзвонив Вольфу. Той працював тут під прізвищем Бейзіла. Пальма попросив його прийти в «Атенеум» на дев'яту годину. Зараз уже було дев'ять тридцять. Пальма ще раз поглянув на годинник, підписав рахунок і підвівся з-за столу: об одинадцятій його чекала Мері — вони мали разом їхати в загородній клуб фехтувальників.

Пальма вийшов на вулицю. Мрячив дрібний дощ. Перехожих майже не було: всі роз'їхались на уїк-енд. Таксі теж не було, і Ян, розкривши парасольку, не поспішаючи, перетнув вулицю. Заскрипіли гальма, і поруч з ним зупинився автомобіль. Вольф відчинив дверці й запропонував:

— Я підвезу вас, сер…

Пальма сів на заднє сидіння.

— Чому ти не прийшов?

— Ти часом таке говориш, наче дитина. Ну як це я, водій, можу зайти в твій аристократичний клуб?

— Не я говорю, як дитина, а ти погано підготовлений до роботи в Лондоні, Бейзіл, — усміхнувся Пальма. — За статутом нашого клубу я відповідаю за тих, з ким сиджу за одним столиком. Однаково хто ти — асенізатор, чи король Бурунді, чи дрібний злодій з Іст-Енда.

— Це все так… А береженого бог береже, є у нас таке прислів'я. Що сталося?

— Одним словом, ти був правий. Усе відбувається, як ти й передбачав. Вони клюють. Сьогодні мене запросив Ріббентроп.

— Ого! Це прекрасно.

— Ні, Вольф, це зовсім не прекрасно.

— Чому?

— Бачиш… Коли я допомагав тобі вивозити комуністів з Відня, щоб їх не перестріляли наці, — це не суперечило моєму світоглядові. Коли я врятував ту німкеню з Німеччини — я робив добре діло, я рятував комуністку, засуджену на смерть. Це все було моїм ділом… І це було в рейху, сам на сам з наці. А тепер оці мої проститутські статті… Багато хто відвернувся від мене — і в Ризі, і в Лондоні. А це прикро, Вольф.

— Що ти пропонуєш?

— По-перше, я хочу боротися проти них з відкритим забралом…

— Як це розуміти?

— Я хочу писати правду про Гітлера і про його країну, я хочу називати нацизм брехнею й жахом, а не співати йому дифірамби.

— Це теж шлях, Ян… Це шлях, звичайно… Тільки він легший і менш результативний, ніж той, який ти обрав тепер. Коли б ти був письменником чи художником, я сказав би: так, старина, тут брехати небезпечно — талант тим і великий, що він уміє переконувати в своїй правоті. Але, на жаль, ти не письменник… Ти репортер… Чудовий репортер, і ти служиш хвилині, тоді як імлант належить вікам: коли талант, звісно, не лінивий, не капризний, коли він не розбещений, а подібний до каменяра, який щоранку починає класти стіну будинку… Ти не думай, що я прошу тебе брехати. Я на це не зважився б… Просто мені здається, що зараз у боротьбі з нацистами вигідніше, якщо ти будеш у рядах їхніх друзів, а не відвертих ворогів…

Вони довго їхали мовчки. Вольф спитав:

— Тобі куди?

— Мене жде подруга.

— Між іншим, вона не з контррозвідки?

— Навряд. А якщо й з контррозвідки — що з того?

— Я її не знаю?

— Ні…

— Що з твоїм «по-друге»?

— По-друге… І це дуже серйозно, Вольф. Ти — патріот своєї країни, це дуже добре. А я патріот моєї країни.

— І це теж дуже добре… Коли тобі здається, що Гітлер не загрожує твоїй батьківщині в такій же мірі, як і моїй, тоді нам краще не бачитись. Я думаю, ніхто так не допоможе світові в боротьбі з Гітлером, як моя батьківщина… У нас друзів Гітлера нема, а скільки їх на Заході? Я не знаю. Я лише знаю, що їх тут багато, і що вони могутні, і що вони можуть зробити так, щоб тутешні володарі знюхалися з Берліном проти Москви. Це можна припустити?

— Не знаю.

— Я теж. Оце й треба взнати. Зробиш це ти. І чи буде це зрадою твоєї батьківщини?

— Ні, — відповів Пальма, закурюючи, — це зрадою моєї батьківщини не буде, тут ти правий.

— Ну от… І останнє. Ти якось казав мені: «Хочу, щоб бодай хто-небудь знав про мене правду…» Ти оголошення в газеті опублікуй: «Я жартома перефарбувався в коричневий колір. А в дійсності я почав війну з фашизмом не на життя, а на смерть. Ви мені повірте, я допомагав антифашистам у Відні і в Берліні».

— Зупини тут.

— Не сердься…

— Тут, за рогом, живе Мері. Я не серджусь. Просто я не хочу, щоб нас бачили разом.

— Ти стаєш конспіратором, Доріан, браво…

Мері пригорнулась до Яна і шепнула:

— Проведи мене у фехтувальний зал, любий.

— Verboten fьr Damen[2].

— Warum?[3]

— Як тобі мій берлінський діалект?

— Я ніколи не була в Берліні.

— У мене чудова берлінська вимова, німці вважають, що я справжній берлінець. Навчись робити мені компліменти, я дуже честолюбний.

— У тебе фантастична берлінська вимова, і взагалі я