Читати книгу - "Місто біля моря"

Отак міркуючи наодинці сам з собою посеред величезного снігового простору, я перейшов майдан і спустився в кузню.

Трамбівки ще не були готові, і, чекаючи, поки їх викують, я зайшов у слюсарню. Уже почалась перерва, і всі розійшлись. Надзвичайно тихо було в слюсарні. Біля лещат, обсипаних ошурками, нікого не було. Я пішов у червоний куток і там, біля вітрини із свіжою газетою, побачив наших хлопців. Товплячись біля дерев’яної вітрини, вони з особливою увагою читали газету «Червоний кордон». Я протиснувся ближче.

«Мертвонароджена школа», — прочитав я заголовок статті і зразу зрозумів, про що йдеться. У цій статті, підписаній «Д-р Зенон Печериця», було написано, що директор фабзавучу Полевой саботував проведення українізації, довгий час держав у себе в школі педагога, який не вмів говорити українською мовою; а коли педагог був звільнений, Полевой організував збирання грошей, щоб придбати йому коштовний подарунок. Наприкінці статті Печериця, між іншим, писав, що само існування школи фабзавучу в нашому маленькому місті, де нема промисловості, є не що інше, як курйоз…

У коридорі почулися лункі кроки. Це йшов з канцелярії Нестор Варнайович. Був він у своїй захисного кольору ватянці, кепка, зсунута на потилицю, відкривала його високий загорілий лоб. Ми розступилися, даючи прохід Полевому до щита з газетою, але він усміхнувся і сказав:

— Читайте, читайте! Я вже добре знаю, що там написано.

Підбігши до Полевого, Сашко Бобир несподівано запитав:

— Несторе Варнайовичу, а що означає «де-ер»?

Хлопці засміялись. Трохи почекавши і приховуючи усмішку, Полевой серйозно сказав Бобирю:

— Де-ер — це, мабуть, доктор.

— Який же він доктор, Печериця? — не заспокоювався Бобир. — Доктори по лікарнях народ лікують, а цей хором диригує і вчителями завідує. Хіба такі доктори бувають?

— Усякі доктори є, — сказав Полевой. — Не обов’язково лише з медицини. Печериця — галичанин. А треба вам сказати, в Галичині дуже люблять шикувати отаким званням: «доктор». В отому легіоні «галицьких січових стрільців», що разом з австріяками проти російської армії воювали під час світової війни, майже. всі офіцери себе докторами називали. Серед них усякі доктори бували: юридичних наук, філософії, філології, ветеринарних наук… Може, і Печериця теж такий доктор, скажімо — музикальних наук.

— Якщо галичани разом з австріяками проти нас ішли, чого ж їх сюди пускають? Мало, тут хіба місцевих підспівачів петлюрівських лишилося? — не вгавав Бобир.

— Не смій говорити так, Бобир! — сказав Полевой. — Школи не суди про цілий народ по його відщепенцях… Галичани — хороший, працьовитий, чесний народ. Рідні брати наші. Розмовляють тією ж мовою, що й ми, живуть на споконвічній українській землі.

І Нестор Варнайович нагадав нам, що зовсім недавно иа XIV з’їзді партії говорилося, що Версальський договір покремсав деякі держави і тільки внаслідок цього наша Україна втратила Галичину і Західну Волинь.

— Уже хто-хто, а я добре знаю галичан, — говорив далі Полевой. — Після того, як захопили ІІеремишль, мене там, у Галичині, важко поранило… Армія відійшла, а я лишився непритомний, сам собі в полі. Так що ж ти думаєш, ці люди мене виказали австріякам? Нічого подібного! Більше як рік я пролежав у хаті в одного селянина, в селі Кописнс. Лікаря до мене потай з Перемишля привозили, двічі операцію він у звичайній хаті мені робив. Піклувалися галичани про мене, як про рідного… Ех, побачитися б коли-небудь з цими людьми! Подумати тільки: маленький Збруч нас від них відділяв! І не провина тих простих трудівник ків-галичан, що вони в чужій неволі опинились і мучаться там який уже рік.

… Коли ми вийшли з фабзавучу і попрямували до гуртожитку обідати, надто вразливий Маремуха, який дуже любяв Полевого, накинувся на Сашка:

— Не міг іншого часу вибрати для розпитів? Бачить, чоловік розстроєний, вилаяли його в газеті, вилаяли ні за що, а він до нього з своїми розпитами: «Що таке «де-ер»? Хочеш знати, що таке «де-ер»? «Де-ер» — це такий дурень, як ти!

— Тихше ти, не кричи! — виправдуючись, буркнув Сашко. — А може, я навмисно, щоб він не так журився, хотів відвернути його увагу! Що? — І задоволено усміхаючись, Сашко чхнув.

Я пам’ятав, як любили і поважали Полевого курсанти радпартшколи, коли він був у них секретарем партійного осередку.

Одного разу, ще за радпартшколівських часів, Полевой зайшов до нас додому. Ми жили у флігелі, біля головного будинку. Батька дома не було, — він друкував у маленькій друкарні шкільну газету «Голос курсанта». Полевой побачив на моєму столі альбом з віршами. Звичка заводити собі такі альбоми до нас, учнів трудшколи, перейшла від гімназистів. Дівчата-однокласниці наклеювали в альбом малюнки, малювали від руки всякі квіточки — нарциси та тюльпани, а рядом дряпали душещипательні віршики про прекрасні рози, білокрилих ангелів, про арфи, незабудки і інші пережитки старого світу.

Соромно тепер признатись, але такий альбомчик був і в мене. Приятелі писали в ньому віршики з різними побажаннями. Я завмер, коли Нестор Варнайович погортав мій альбом, усміхнувся, а потім, сівши до столу, взяв ручку і написав на чистій сторінці:

… Там, за даллю непогоди,

Є судова сторона:

Не темніють небозводи,

Не проходить тишина.

Тільки сильного душею

Туди винесе прибій!..

Сміло, братці! Бурі повний,

Гордо плине парус мій…

Написав, не спитавшися, підвівся і, не сказавши ні слова, пішов.

Усе це мене, пам’ятаю, дуже здивувало. Спершу я подумав, що це акростих. Прочитав усі заголовні літери згори вниз — нічого не вийшло. Мені сподобався вчинок Полевого. Було приємно, що він не цурається підтримувати взаємини з таким молодим хлопцем, як я.

Тут, у фабзавучі, кожен розумів, що Полевой на вигляд суворий і грубуватий, але дуже лагідна людина. Цілі дні він проводив у школі і старався що було сил, щоб з нас вийшли досвідчені робітники і хороші люди.

Ми всі любили директора. Стаття Печериці приголомшила нас. Хоч Полевой і не показував виду, що ця стаття його хоч би скільки-небудь уразила, але ми догадувались, що це тільки перед нами він тримається так спокійно, а насправді ж йому було дуже прикро.

Після обіду, з двома