Читати книгу - "Динамо Харків. Вибрані вірші"

консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

В них немає новин з часу останнього хрестового походу.

Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи

свої пилки і ножиці,

дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись,

витягнув її з душу і переніс

до машини. Ну, думаю, справді —

не ховати ж її до багажника, тупо якось:

кохану жінку совати в багажник,

хай уже сидить поруч зі мною,

доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю,

що зі мною трапилось,

ранок був холодний і свіжий, і я

на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

троє берлінських знайомих,

котрі йшли по сліду, винюхували нас

серед темних доріг, тепер стояли біля машини

і говорили — тихо, говорили один до одного:

тьолка спить, він десь поруч, тихо,

не розбудіть тьолку,

не розбудіть тьолку.

— Що такий смурний, братішка, —

запитав український таксист,

вже на виїзді з Мостиська, —

що за діла? А що я міг йому сказати?

Я ніби пілот Люфтваффе,

так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

Мені б тішитись, а я стою посеред лісу

і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,

ясна річ — бандитські пісні,

такі поморочені, що їх жодними словами

не перекажеш,

але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,

не муч свою душу картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.

з того боку життя,

з того боку державної митниці,

ми ще побачимось

де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну

навіть без кокаїну,

небо це березневе,

без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,

перепродам свій бізнес,

вийду на берег Дунаю,

там і сконаю.

2007

«Я помру від застуди. Наш лазарет…»

Я помру від застуди. Наш лазарет

перебазують кудись на південь.

І фронт котитиметься вперед,

і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота

між свіжого шрифту воєнних звісток,

мов цукор, спакований на свята

руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,

і тільки сестра із темного мороку

подивиться холодно за вікно,

знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,

я скажу: «Знаєш, сестричко,

все одно нікому, крім нас, не болить

від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,

і чого між нами, сестричко, немає,

не має імен і не має назв,

взагалі нічого немає.

Просто, збиваючись у цьому диму,

серце, з яким я живу роками,

не зупинилось лише тому,

що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес

душі, зіпсовані марафетом,

до палати зайде червоний хрест

на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,

про щось говоритиме не до речі,

і густо лежатиме окопний пил

на сірому президентському френчі.

Коли ж виходячи, ніби зі сну,

й дивлячись в небо — тепле й зелене,

перш ніж знову піти на свою війну

він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —

«Невже той самий?» — спитає в конвою.

І лікар розгубиться, а сестра

ствердно кивне головою.

2007

Жити з літератури

Коли-небудь я посміюся з усього цього —

о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,

життя змінюється, ми

змінюємось разом із ним,

залізні пластини в ключицях спаюють

намертво кості, ось так

живуть справжні поети,

обростаючи побутом, ніби жиром,

ось так поети

лягають під блядську поезію,

продаються їй, ось так

із нормальних чоловіків

роблять поетів.

Коли-небудь вона все зрозуміє,

звісно, зрозуміє, що тут

розуміти насправді —

рвані мною сорочки,

битий нею посуд,

ось так живуть справжні поети —

жодного натяку на добропорядність,

добропорядність

вигадали

ліберали,

хай спочатку спробують жити

як справжні поети, ну, як воно —

шкода себе? правда ж

шкода себе? ось саме так

вони і живуть — справжні поети,

ага — саме так, справжнє життя,

справжні поети.

Справжні слухачі,

ті, хто слухає,

ті, хто розуміє, так — саме вони,

завжди підтримають і зрозуміють,

коли ти говориш їм — господь,

цей пастух слабких, він

пам’ятає про вас, він

пастух, йому

що зима, що літо —

один хуй —

вони реагують лише на хуй.

Коли я говорю їй — я

хочу з тобою померти,

вона не слухає до кінця,

вона зовсім нічого

не знає про смерть, так

само, як я нічого не знаю

про життя.

Коли-небудь все стане

на свої місця.

Біль — поняття, що

залежить від часу,

а час працює на нас.

Випалені зсередини кімнати борделів,

менструальна кров на революційних

знаменах,

відсутність сумнівів,

відсутність спогадів,

відсутність можливості щось змінити —

ось так живуть справжні поети,

ось так помирає справжня наволоч.

2006

Револьвери і троянди

Ранньої осені на початку дев’яностих

можна було померти

лише від вимовляння цих слів —

рання осінь, ранні дев’яності,

кримінальна хроніка, в якій

караван фур їде з бундесу, через Польщу, на схід.

В головній машині сидить начальник охорони —

молодий поляк із армійським карабіном,

в чорній шкірянці,

в російському камуфляжі,

переганяє свої десять машин

через сонні мазурські озера.

І невідомо, що вони там везуть,

за рахунок чого прориваються через час,

який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни,

невідомо, чому він не спить, адже всі жінки

з берлінських порножурналів

співають йому, співають:

спи, спи, командир, доки ти спиш,

доти триває твій спокій,

коли ти займаєшся сексом,

шрами твої починають світитись у темряві,

коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами,

спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються,

всі переходять на інший берег свободи, смерть

надає одну перевагу — вона позбавляє тебе

відповідальності за товар,

спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка,

шепочучи з острахом —