Читати книгу - "Сині двері зліва"

Він згадував також погляд, яким дивився на нього Іван Іванович Арманьяк, невеличкий мужчина у сірій курточці. Такими ж очима на нього дивився і Чарлік, що напудив прямо на мокрий кахель. Це був погляд надії, погляд, яким дивляться батьки на безнадійно хворих діточок, погляд, яким дивляться жінки, коли від них йдуть холостякуваті чоловіки, погляд, яким дивиться тринадцятирічний хлопчик Фльора, якого залишають у партизанському таборі і не беруть у розвідку. Наш головний герой довго, якщо не безкінечно, пригадував той незбагненний погляд Івана Івановича, але так нічого і не збагнув. За усіма основними й логічними законами ревнощів, Іван Іванович мав би принаймні накричати на нашого головного героя, проте він лише дивився, немов прощався з єдиною надією. І Корф, стара, безперспективно вульгарна Корф, ще щось кричала. Навіть тоді, коли за нашим головним героєм зачинився ліфт. А вона… Валентина Казимирівна, витончена й пашиста, потупивши свій світлий погляд, лише й встигла вимовити: «Оу, ви вже тікаєте?».

«Боже мій, — стогнав наш головний герой, запиваючи свої душевні рани запашним чаєм, — Господи, — ковтав він сльози, — Отець наш небесний, вона єдина, єдина, хто так до мене звернувся за останні два дні перебування у цьому бездушному, задушливому й безумному будинку. Вона єдина, — сьорбав він чай, — хто звернувся до мене на «ви», єдина, хто зміг поселити промінець сонця в моєму крижастому й пурпурово-лагідному серці. Можливо, це любов? Так і є. Тепер я, окрилений і сповнений безкінечного щастя, зможу дряпатися, дряпатися й дряпатися, як заповідала матінка».

Але разом з тим він знову важко зітхнув. Знову згадалася його соромітна втеча, а з нею й Іван Іванович зі своїм незрозумілим поглядом, і найстрашніше — його, іванівановичська наявність.

— Познайомтеся, Іван Іванович Арманьяк, законний чоловік Валі, - перекривив наш головний герой Марію Федорівну Корф. — А я хто? — зітхнув він приречено. — Хто я? Не законний, не чоловік, а так, горох при дорозі — скуби всі, хто в змозі. Мене змусили навіть витанцьовувати під їхню божевільну дудочку. Як розмазався! Немов вершки по пательні! І що це на мене найшло? Яка комаха мене вкусила? Так гарцював, так викаблучувався, немов і не я зовсім, а якийсь дешевий фігляр, погано просмажений буфон, не надто старанний паяц, Шико, Вальдемар!

— Комедіант! — віддзеркалили шибки й задрижали гундосистими терціями.

— Комедіант, — скрушно погодився наш головний герой, і в цей момент йому страшенно захотілося з кимось переговорити, просто почути людину, нехай би вона навіть і не співчувала йому, аби був живий голос. Голос живої людини. Але нікого навкруги не було. Нікого. В радіусі мінімум сотні верст жодної душі, до якої б він міг звернутися.

Наш головний герой відчув себе одиноким, самотнім і покинутим у великому мегаполісі, де мрії розбиваються об холодний бетон, сподівання розчавлюються потоком автомобілів, любов купується за готівку, а безкраї гаї багатоповерхівок потребують усе нових і нових жертв урбанізації.

І тут наш головний герой згадав про візитівку, яку напередодні йому вклав до кишені Артур. Візитівка виявилась двосторонньою. З одного боку золотом на білому було виведено: «Ніколай. Сантехнік» — і телефон. А з іншого — білим на золоті: «Nicolas. Santa Technique» — і знову телефон.

«З гумором», — подумки відзначив наш головний герой, і його кістляві пальці закружляли у несамовитій мазурці набирання номеру.

До телефону ніхто не підходив, і наш головний герой із сумом, але і не без полегшення поклав слухавку на своє законне, як Іван Іванович, місце.

Надворі сутеніло, допитливий вітер намагався прокрастися крізь шибки, довгі й широкі тіні обережними мазками лягали на стелю, дзюрчав зливний бачок, і все це невловимо й підступно, наче недосліджена африканська бацила, навіювало смуток. Наш головний герой нерішуче намагався забутися у сні, він навіть почав провалюватися у безтурботний стан паралельної реальності, як раптом щось настирливо й методично заходилося витягати його із сомнамбулічної могили.

«Що ж це може бути?» — подумав наш головний герой у напівдрімоті й зиркнув у бік телефону. Бежева жаба билася в падучій. Протягнувши руку до телефону, наш головний герой зняв з нього слухавку й помітив, що апарат від зняття слухавки зменшився на третину.

— Ніколай, доброго вам дня, — вимовив сонним голосом наш головний герой.

— Привіт! — радісно загукав Ніколай.

— Як ви? Як робота?

— Все гут! Все дуже і дуже гут! А ти? Крани не течуть?

— Вашими молитвами, Ніколай!

— А то дивись, єслі шо, вантуз під умивальником! — Ніколай явно хвилювався через сантехніку в квартирі № 2.

— Знаю, знаю. Ніколай, я тут подумав… До речі, ви не зайняті?

— Вільний, немов чорний лицар на приході, - розсміявся Ніколай, певно вважаючи свій дотеп вдалим.

— Добре, я тут цей, телефонував вам, і тепер не знаю, — наш головний герой намагався підібрати слова, — тут ось у чому справа. Хоча ні, пусте.

— Ти давай розказуй! — несподівано образився Ніколай. — Сказав «ам», кажи й «гам». Пусте! Пусте — це ти дав, дав! Ну шо?

Наш головний герой знітився, хотів уже покласти слухавку, але якісь сили силоміць тримали його на зв'язку.

— Алло! — крикнув Ніколай. — Ти ще тут? Зв'язок хріновенький!

— Тут, тут.

— Так шо там?

— Де?

— Ну, ти почав про щось розказувати. Так давай, не тягни зебру за зябра.

Останній вираз наш головний герой зрозумів доволі приблизно.

— Ну добре. Ви, Ніколай, знаєте всіх мешканців? Я маю на увазі, в будинку?

— А то! — не властивим йому басом протягнув Ніколай.

— Що ви думаєте про подружжя Арманьяків? Ну, я хочу спитати, як у них усе?

— А як? Як у людей.

— Просто вони мені здалися трохи дивними.

— Шо, новенький, Валя тобі на око наступила?

Наш головний герой вже почав звикати до дивних ідіом, якими Ніколай щедро насичував свій лексичний простір.

— Та ні, - тихенько промовив наш головний герой, але брехати він не вмів, тому довелося замовкнути.

— Що ні, я ж бачу, тобто чую, що да! А шо? Валя ще та красавіца! Тільки, як на мене, не вистачає їй чогось.

— Чого?

— Ну, як тобі пояснити? Сказати, що не вистачає розуму, — якось грубувато вийшло б, а сказати, що не вистачає гостроти розуму, — нічого не сказати. Але ти спробуй, диви, щось і виграєш. Дівка вона славна. Тільки… тільки тропіки… неважливо.

— Ну да, — погодився наш головний герой. — Симпатична. Неважливо.

— Так шо не дивись на того