Читати книгу - "До катастрофи лишалося кілька секунд"

— Якою? — здивовано перезирнулися хлопці.

— Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… — і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.

Єдине, що приховав капітан, — коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.

Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.

— Дармовис?! — вигукнув Женя.

— Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика — Дармовис. Ми хіба не казали?

Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.

— Не казали, — капітан засміявся. — Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… як у кіно.

Та враз капітан спохмурнів:

— Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…

— Ні-ні! — двічі стукнув себе в груди Женя.

— Що ви?! — підхопив Вітасик. — Не бійтеся.

— Ми… — Женя заперечливо похитав головою.

— Та вже нікуди не дінешся, — зітхнув капітан. — Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.

— Точно! Збирався! — вигукнув Женя.

— Шурик про це якраз говорив: «Тато збирається сьогодні ночувати», — вигукнув Вітасик.

— От бачите, — похитав головою Степан Іванович. — Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?

Женя й Вітасик перезирнулися.

— Я не знаю… — знизав Женя плечима.

— Нормальний, по-моєму, — сказав Вітасик.

— Не фантазер? Не вигадник?

— Та ні! Який там фантазер! — Женя махнув рукою. — Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: «Мама захворіла, в аптеку бігав».

— А чого ви питаєте? — поцікавився Вітасик.

— Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили?

— Не бачили, — погодився Женя.

— То, може, цього й не було? Вигадка.

— А для чого? — спитав Вітасик.

— От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах. Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов’язково розкажете мені…

— Але хто такий Нолик? — спитав Женя.

— Цього ми поки що не знаємо. І це обов’язково треба з’ясувати. От чого він з’являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?

Хлопці почервоніли.

— Ви вважаєте, що все це пов’язано між собою? — пробурмотів Женя.

— Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.

— Ой! — прохопився Женя.

— Ми б… нам… — благально глянув на капітана Вітасик.

— Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, — Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. — Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…

— Ну що? — з надією спитав Женя.

— Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде. Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа.

— Степане Івановичу! — приклав руки до грудей Женя.

— Подзвоніть! Будь ласка! — скривився Вітасик.

Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко.

Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив — не хвилював даремно.

А от з Вітасиковим татом зв’язатися довго не могли. Він не брав трубки. Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:

— Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.

Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано. Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.

І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:

— Привіт, хлопці!.. Ну що — по конях?.. Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді — на курс!

Розділ XVII

«Тато не винен! Це все Ангел!»

Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку:

— Капітан Горбатюк слухає!

І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп’яче:

— Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!

— Який Ангел? — здивовано спитав Горбатюк.

— Той, що у «Центральному» співає. Але я вам нічого не говорив, — хлопчик схлипнув і поклав трубку.

— Ти вже й з ангелами балакаєш? — усміхнувся капітан Попенко.

Степан Іванович переказав щойну розмову.

— Та-ак! — зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. — Снаряди лягають все ближче. Знову «Центральний». Значить, і Боря… А відтак і Дармовис…

— Це Шурик дзвонив! — вигукнув Женя.

— Схоже, — погодився капітан Горбатюк. — Треба негайно розшукати того Ангела.

— Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, — сказав капітан Попенко.

— В усякому разі встановити його особу необхідно.

— Авжеж.

— Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…

— Звичайно.

І тут знову задзвонив телефон.

— Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.

— А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію