Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Сіль розсипали, все позасипавши нею; а масло — я ще ніколи не бачив, щоб двоє дорослих чоловіків стільки морочились із брусочком масла на чотирнадцять пенсів. Коли Джордж відліпив те масло від свою капця, Гарріс спробував запхати його (тобто, звичайно, масло, а не капець і не Джорджа) в чайник. Масло не влазило, а те, що вже влізло, не хотіло вилазити назад. Нарешті вони вишкребли його звідти й поклали на стілець; тоді Гарріс сів на нього, воно прилипло до штанів, і вони заходились шукати його по всій кімнаті.

— Ну їй же богу, я поклав його на оцей стілець, — сказав Джордж, утупивши очі в порожнє сидіння.

— Я сам бачив, як ти його там поклав, півхвилини тому, — підтвердив Гарріс.

І вони знов почали обходити кімнату, шукаючи масло. Врешті зійшлись посередині й витріщились один на одного.

— Диво, та й годі,— сказав Джордж.

— Якась мана! — погодився Гарріс.

Тоді Джордж обійшов кругом Гарріса й побачив масло.

— Ось де воно весь час було! — обурено вигукнув він.

— Де? — крикнув Гарріс, рвучко обернувшись до нього.

— Та стій, не крутися! — ревнув Джордж і знов забіг ззаду.

Нарешті масло було відліплене від штанів і покладене в каструльку.

Монтморенсі, певна річ, весь час вертівся біля них. Це його життєвий ідеал: плутатись під ногами і щоб його проганяли та лаяли. Коли він зможе упхатись туди, де він не потрібен, і заважати, і своєю набридливістю довести людей до того, що вони в нестямі почипають жбурляти в нього чим попало, — тоді він почуває, що день прожито не марно.

А найвища його мета — це щоб через нього хтось перечепився і потім з годину кляв його. Коли йому щастить досягти цієї мети, він сповнюється просто нестерпною пихою.

І тепер він підбігав і сідав якраз на ту річ, що її хотіли вкладати; і коли Гарріс або Джордж простягали по щось руку, він неодмінно підставляв свій холодненький, вологий писок, бо був твердо переконаний: це саме те, що їм потрібне. Залазив лапою в повидло, розкидав чайні ложечки, удавав, ніби вважає лимони за пацюків, і, вскочивши в кошик, загриз аж три штуки, перше ніж Гарріс устиг влучити в нього сковородою.

Гарріс сказав, що я його підцьковую. Але це була неправда. Такого собаку не треба підцьковувати. Ці витівки підказує йому сама його природа, його первородний гріх.

Пакування скінчили вночі, за десять хвилин до першої. Гарріс сів на кошик і висловив надію, що ніщо не розбилося. Джордж зауважив, що коли щось і розбилось, то вже розбилось, і це міркування видимо втішило його. Він іще додав, що міг би вже й лягати спати. Ми всі були не від того. Гарріс мав переночувати у нас, і ми втрьох пішли нагору, до спальні.

Ми кинули жеребок, із ким Гаррісові спати. Випало — зі мною.

— Ти як любиш спати: від стіни чи скраю? — спитав Гарріс. — Бо я волію від стіни.

Я вдав, ніби не зрозумів тонкого натяку, і сказав, що теж волію спати від стіни.

— Коли вас розбудити, хлопці? — озвався зі свого ліжка Джордж.

— О сьомій, — відповів Гарріс.

— Ні, о шостій, — поправив я, бо мені треба було ще написати кілька листів.

Ми з Гаррісом трохи посперечались, але нарешті поділили різницю надвоє й вирішили встати о пів на сьому.

— Розбуди нас о пів на сьому, Джордже, — сказали ми.

Джордж не відповів, і ми, підійшовши, побачили, що він уже міцно спить. Ми підсунули до його ліжка ванну, щоб він уранці впав у неї, й полягали теж.

Розділ п’ятий

Місіс Попетс будить нас. От сонько з цього Джорджа! Дурисвітські прогнози. Наш багаж. Розбещені хлопчаки. Біля нас збирається юрба. Ми з помпою від’їжджаємо й прибуваємо на Ватерлооський вокзал. Блаженне невідання обслуги Південно-Західної залізниці щодо таких буденних справ, як відхід поїздів. Ми в човні, ми в човні на блакитній бистрині.

Вранці нас розбудив не Джордж, а місіс Попетс. Вона сказала:

— Ви знаєте, що вже скоро дев’ята година?

— Дев’ята що? — вигукнув я, схопившися з ліжка.

— Дев’ята година, — повторила вона крізь двері.— Я вже думаю, чи не заспали ви.

Я розбудив Гарріса й сказав йому, що вже дев’ята.

— Ти ж хотів устати о шостій, — здивувався він.

— Авжеж хотів, — відповів я. — Чого ти мене не розбудив?

— Та як же я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? — обурився він. — А тепер не доберемось до човна раніш як на дванадцяту. Як це ти взагалі надумався прокинутись?

— Еге, — відрубав я. — Твоє щастя, що я надумався, а то б ти проспав тут усі два тижні.

Ми ще кілька хвилин гарикались отак, аж нарешті нас перебило войовниче хропіння з другого ліжка. Цей звук уперше, відколи ми не спали, нагадав нам про Джорджеве існування. Він лежав і хріп — той, хто питав, коли нас розбудити. Лежав горілиць, із роззявленим ротом, підібгавши ноги, і коліна стирчали вгору.

Сам не знаю чому, але я просто шаленію, коли бачу людину, що лежить і спить, коли я вже встав. Мені несила дивитись, як дорогоцінні години людського життя, ті коштовні миті, що вже ніколи не вернуться, марнуються на чисто тваринний сон.

Ось і Джордж із огидних лінощів викидав на вітер неоціненний дар — час, і життя, таке дороге життя, за кожну хвилину якого він колись муситиме дати звіт, утікало від нього не використане. Адже він міг би вже бути на ногах, напихатись яйцями з шинкою, дражнити собаку або загравати зі служницею, замість валятись на ліжку в тупому забутті.

Думка про це була нестерпна. Здається, вона вразила нас обох, мене й Гарріса, в ту саму мить. Ми вирішили врятувати Джорджа, і ця висока мета змусила нас забути власну суперечку. Ми кинулись до Джорджа й стя-гли з нього ковдру. Гарріс ляснув його капцем, я крикнув йому в вухо, і Джордж прокинувся.

— Що таке? — безтямно спитав він, сівши в постелі.

— Вставай, лежню товстобокий! — загорлав Гарріс. — За чверть десята.

— Що? — вереснув Джордж, сплигнув з ліжка і ляпнувся у ванну. — Який це дідько тут її поставив?

Ми зауважили, що він же не сліпий і мусив бачити ванну.

Ми повдягались, а коли дійшло до наведення остаточного полиску, згадали, що вчора запакували й щітку для волосся, й гребінець, і зубні щітки (я певен, мене та