Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Переказую вирази поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Варшавської адреси поки що повідомити не можу, довідатися можна буде в «Roju» або «Wiad. Literackich».

[1936]

До Марії Каспрович[62]

9

Вельмишановна Пані!

Змушений поквапливо виїхати, я покидав Закопане, шкодуючи, що мені не судилося осягнути глибшого порозуміння, яке так цікаво для мене заповідалося. Майже нічого з-поміж істотних речей, які просилися на уста, не було сказано. Наприклад, що, всупереч очікуванням, дезорієнтуючи настанову пілігрима, — то не в аурі конденсованої та найдобірнішої історії, не в дорогоцінності коронних коштовностей, скупчених на голові Спадкоємиці, ні, не в тому полягав чар Гаренди…

У тіні Минулого там квітнуло не уярмлене історією, власне й революційне життя…

Чи те, що в розмові виросло якесь torso[63] проблеми, яке не мало часу розвинутися й визріти. Але того вистачило, щоб вловити нитку, відчути структуру задуму, заінтригуватися фактурою його спіткання.

Ви говорили про фізіономії.

Такий погляд на проблему мусив уже в мене попередньо сформуватися й потенційно напнутися, якщо він одразу вистрибнув назустріч Вашому формулюванню. Як же залюбки мені б хотілося порівняти моє та Ваше формулювання на усій протяжності, щоб пересвідчитися, наскільки далеко сягнула та конгруентність. Розгортаючи вже потім цю концепцію перед Вами, я думав, що той, хто вигадав Людину, грецьку статую, Гермеса, був генієм брехні. Саме слово «людина» є геніальною фікцією, яка затуляє красивою та втішною брехнею ті провалля й світи, ті бездонні космоси, якими є індивіди.

Людини не існує — є лише безмежно далекі один від одного та суверенні способи буття, які годі описати жодною уніфікованою формулою, які не зводяться до спільного знаменника. Від людини до людини дистанція більша, ніж від хробака до вищих хребетних. Переводячи погляд від одного обличчя до іншого, ми мусимо міняти всі мірки й принципи. Жодною з тих категорій, які були придатні, коли йшлося про одну людину, годі скористатися, коли ми опинимося перед іншою. Ви сказали про індивідуумів: стихії… Я сказав би: філософи, системи, плани світу, приписи світу… Тим і є люди.

За кожним із тих приписів міг би постати цілий світ. Коли я підходжу до нової людини, весь попередній досвід, очікування, заздалегідь укладені тактики стають марними. Поміж мною і кожною новою людиною постає новий світ, ніби нічого досі ще не було визначене й вирішене. Якою ж бо наївною та дурною є школярська, академічна фізіогноміка, котра вбачає у виразі обличчя осад, нашарування від багатократних мімічних рухів — скорочень м'язів.

Так, наче обличчю слід було би допіру розгладжувати вираз, наче воно є чимось іншим, аніж власне самим виразом, експресією, проникливим мовленням, палким підморгуванням до нашої здогадливості. Диво бере, що ті речі німі, невимовні невиразно белькочуть до нас. Сказати фізіогноміку словами, виразити її дорешти, вичерпати вміщений у ній світ — от що мене приваблює: людське обличчя як відправна точка роману! Чи я все ще й далі спираюся на підстави Вашої концепції?

Прошу вибачити, що я привласнив собі право потурбувати Вас тим листом: оте покинуте torso розмови не хотіло заспокоїтися, прагнуло розгалузитися й жити…

Додаю вирази найглибшої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 25 січня 1934

Флоріянська, 10

До Юліана Тувіма[64]

10

Шановний, Дорогий Пане!

Дякую[65]. Я того не сподівався, проте в глибині душі постулював, палко жадав Вашого резонансу. На денці пристрасті й запеклості тієї книжки була й ота задавнена туга. Ви втішили її сьогодні в мені, наситили й наповнили по вінця. Що за сповнення!

Те прийшло трохи запізно — не з Вашої вини.

Коли Ви багато років тому навідалися до Дрогобича[66], я був у залі, дивився на Вас мстиво й по-бунтарському, сповнений похмурого поклоніння. Давня історія. Певні Ваші вірші довели мене тоді до розпачу від безпорадного захоплення. Було боляче читати їх знову, і щоразу тягнути вгору ту важку брилу захоплення, яка перед самою вершиною зривалася вниз, не здатна втриматися на стрімкому схилі захвату. Вони мене знищували, а водночас дарували сп'яніння, передчуття надлюдських тріумфальних сил, якими колись володітиме визволена та щаслива людина. Я виношував тоді в собі якусь легенду про «геніальну епоху», що колись буцім була в моєму житті, не позначена в жодному році календаря, вона ширяла понад хронологією, епоху, в якій усі речі дихали блиском божих барв, а все небо можна було поглинути одним зітханням, наче ковток чистого ультрамарину. Її ніколи насправді не було. Але у Ваших віршах вона була втілена і яскрава, як павине око, що кровоточить лазур'ю і крикливо поросло війками, — була, мов галасливе гніздо колібрі…

Ви мене навчили, що кожен стан душі, доволі далеко загнаний вглиб, провадить крізь ущелини й канали слова, — в міфологію. Не в застиглу міфологію народів та історій, — а в ту, яка під зовнішнім шаром шумує в нашій крові, плутається в глибинах філогенезу, розгалужується в метафізичну ніч.

У тій міфологічній глибочіні Ви, мабуть, маєте угоду з Сатаною. Тут Ваші вірші перетворюються на трансцендент, із боку ремесла цілком незмірні, вони переступають міру рукотворних речей.

Сьогодні в мене велика тріумфальна мить. Чари подолані, — те, що я назбирав із захвату, екзальтував у нападах подиву, досі чуже й обернене проти мене, — стверджує мене й приймає. Дякую.

Бруно Шульц

Дрогобич, 26 І 1934

Флоріянська, 10

До Тадеуша і Зоф’ї Брезів[67]

11

Дорогий Пане!

Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа. Іноді мені здається, що тим напруженим жестом несіння я тримаю його на своїх плечах. Я хотів би мати змогу на мить покласти той тягар на чиїсь плечі, випростати шию і поглянути на те, що ніс.

Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите в чотирьох очах стає дійсністю. Світ ніби чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватись углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас