Читати книгу - "Фаворит"

5

На стоянці автомобілів відбувалася шалена бійка. Я вийшов з воріт, збираючись їхати додому, і остовпів. На плацу між ворітьми й першим рядом машин билися чоловік із двадцять. Билися, як то кажуть, на смерть. Уже з першого погляду помітно було, що стусани анітрохи не відповідають правилам боксу.

Просто жах! Сутички між двома-трьома забіяками — звичайна річ, а от така катавасія, очевидячки, зчинилася через щось важливіше, аніж ставки на тоталізаторі.

Я придивився. Без сумніву, дехто вживав кастети. У повітрі миготіли велосипедні ланцюги. Двоє лежали на землі в такому скарлюченому заціпенінні, мовби виконували якийсь тубільний ритуал. Пальці одного мертвою хваткою зімкнулися навкруг зап'ястя другого, що тримав гострого ножа дюймів зо три завширшки. Лезо було надто коротке, аби завдати смертельного удару, зате добре різало й калічило.

Схоже на те, що билися дві приблизно однакові ватаги, хоч важко було розрізнити де хто. Той, що з ножем, — він уже мляво його випускав, — скидався на хлопчика, та решта були дорослими. Єдиний старий стояв навколішки серед забіяк, затуляючи голову руками, а навкруг нього кипіла січа.

Вони билися в пекельній мовчанці. Чути було тільки важке сопіння. Глядачі, які поверталися з іподрому, товпилися довкола, порозкривавши роти, але ніхто не втручався і не виявляв наміру спинити смертовбивство.

Я побачив поряд із собою розповсюджувача газет.

— Чого вони б'ються? — запитав я. Адже від газетярів ніщо не могло сховатися.

— Це таксисти, — пояснив він. — Тут дві ворожі ватаги: одна з Лондона, а друга з Брайтона. Сутички між ними — звичайна річ.

— А що вони не поділили?

— Не знаю, містере Йорк. Так уже в них заведено, мабуть.

Я знову глянув на забіяк. Лиш в одного чи двох зосталися ще картузи на голові. Кілька пар качалися по землі, кілька борюкались, кидаючи один одного об машини. Два ряди таксі вишикувались обабіч, всі їхні водії зчепилися.

Кулаками й залізяками вони завдавали один одному страшних каліцтв. Двоє стояли, скорчившись і тримаючись за животи. Майже у всіх була кров на обличчях, одежа пошматована.

Проте билися з дикою люттю, не звертаючи уваги на юрбу, що дедалі зростала.

— Вони повбивають один одного! — вигукнула, дівчина поблизу мене, котра дивилася на все з жахом і водночас із захопленням.

Я глянув через її голову на дебелого чоловіка футів шести, з дуже засмаглим обличчям. Він дивився на бійку з відразою, звузивши повіки. Я не міг пригадати імені, хоч, мені здавалося, десь уже його бачив.

У натовпі зростало хвилювання. Люди кинулися шукати поліцію. Зауваження дівчини було не даремне: дехто з забіяк, якщо не прийде вчасно допомога, віддасть богові душу від нових ударів і стусанів.

Виникла тиснява на автостоянці. Прибіг поліцейський, глянув на неподобство й пішов кликати підмогу. Повернувся з чотирма констеблями й вершником. Всі були озброєні дубцями. Вони кинулись у саму гущу, але довго змагалися, поки спинили бійку.

Прибув новий загін поліцейських. Таксистів розтягли й поділили на дві групи. Обидві ватаги були добре відлупцьовані, жодна не взяла гору. Скрізь валялися картузи, клапті одягу. Два черевики — чорний і коричневий — лежали на віддалі десяти футів один від одного. На землі вилискували плями крові. Поліцейські скидали на купу підібрану зброю.

Натовп почав розходитись. Кілька пасажирів підійшли до поліцейського, аби довідатись, чи скоро відпустять водіїв. З ними підійшов і отой засмаглий здоровань.

Один із газетярів, що завжди бував на скачках, стояв поряд зі мною й щось записував.

— Хто отой засмаглий здоровило, Джоне? — запитав я. Він глянув, на кого я вказував.

— Здається, його звати Тюдор. У нього кілька власних коней. Недавно приїхав. Мільйонер. Я мало знаю про нього. Йому, очевидячки, не подобається, що не можна їхати.

Тюдор справді був роздратований, аж випинав нижню щелепу. Мені все ще здавалося, що я вже десь бачив його, хоч де саме, не пригадував. Він нічого не добився від поліцейського. Машини стояли порожні.

— Чого раптом вони зчепилися? — запитав я журналіста.

— Міжусобиця, — засміявся той.

П'ятеро водіїв лежали горілиць на холодній мокрій землі, один із них постогнував.

— Половину з них відішлють до лікарні, а решту — до відділка. Оце матеріал! — радів газетяр.

Один з недобитків перекинувся на живіт ї почав блювати.

— Піду потелефоную в редакцію. А ви додому?

— Жду отого клятого Джо Нантвича, — пояснив я. — Обіцяв підкинути його в Доркінг, та він десь запропастився після четвертого заїзду. Може, поїхав, а мені не сказав.

— Я бачив його востаннє, коли він лаявся із Сенді й дістав од нього добрячого прочухана.

— Так, вони не терплять один одного, — потвердив я.

— Знаєте чому?

— I гадки не маю. А ви?

— Теж ні. — Він усміхнувся мені на прощання й побіг дзвонити в редакцію.

Під'їхали дві «швидкі допомоги» й забрали поранених. У кожну з них услід за хворими поліз поліцейський, а інший вмостився поряд з водієм. Ущерть завантажені машини повільно котили до воріт.

Решту забіяк тіпала пропасниця — розігріті бійкою, вони швидко охололи й тепер аж цокотіли зубами на холодному лютневому вітрі. У всіх судомило м'язи, всі були в синцях і подряпинах, проте не каялись. Один здоровань вийшов наперед, скорчив пику й плюнув у напрямі супротивників. Сорочка його була подерта і звисала клаптями, а обличчя розпухло. На руках буграми здулися могутні біцепси, волосся звисало на лоб, очі люто нишпорили навкруги. Коли поліцейський узяв його за руку, щоб одвести до своїх, він хижо загарчав. Підійшло ще двоє поліцейських, і заводій неохоче відступив.

Я вже збирався махнути рукою на Джо, аж він раптом вигулькнув із воріт та погукав мене. I хоч би тобі слово про те, чому спізнився! Але не тільки я помітив його.

Високий засмаглий містер Тюдор підійшов до нас.

— Нантвич, підкиньте мене в Брайтон, — звернувся він. — Як бачите, таксі загрузли в небезпечному багні, а мені хвилин за двадцять треба бути на важливому побаченні.

Джо байдуже глянув на водіїв.

— Що трапилось? — запитав.

— Чи вам не все одно! — нетерпеливився Тюдор. — Де ваша машина?

Джо тупо глянув на мене, здавалося, його свідомість працює на малих обертах. Він пробелькотав:

— Е… е… моя машина… Не тут, сер. Мене теж обіцяли підвезти.

— Ви? — обернувся до мене Тюдор.

Я кивнув. Джо через свою неуважність чи байдужість не познайомив нас.

— Буду вам щиро вдячний, коли підкинете мене в Брайтон, — звернувся Тюдор. — Платитиму, як за таксі.

Він напирав, бо, мабуть, дуже поспішав, і я не міг йому відмовити, адже це нічого