Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

про "вибір віри" в країні, серед населення якої вже не менше ста років побутувало християнство. Від часів Аскольда число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи як дружинне воїнство, так і купецький прошарок. У Києві наприкінці IX ст. на могилі вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая (припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений), а в першій половині X ст. – церква св. Іллі над Ручаєм. Християнкою була вдова Ігоря княгиня Ольга, нібито охрещена самим патріархом за участю візантійського імператора під час візиту в Константинополь у 50-х роках X ст. (точна дата цієї події лишається спірною). У 959 р. Ольга навіть звернулася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити (для її народу) єпископа і священиків (episcopum et presbiteros… ordinari) тобто мала намір поширити хрещення на всю державу. Цьому плану, однак, не судилося здійснитися. Адальберт з Тріра, пізніший архієпископ маґдебурзький, який 962 р. очолив місію на Русь, після короткого перебування у Києві змушений був утікати звідси cum magno labore (з великими труднощами), коротко записавши, що він нічого не зміг досягти, бо прохання княгині, як з'ясувалося, було удаваним (ficte, ut claruit). Припускають, проте, що на заваді місіонерам стали більш об'єктивні перешкоди, ніж непостійність княгині, бо власне цими роками датується початок язичницької реакції, яка запанувала після приходу до влади Ольжиного сина, ревного язичника Святослава. На час його правління припадає хвиля антихристиянського терору, коли, зокрема, були зруйновані і згадані вище храми.

Черговий спалах антихристиянських настроїв припав на початок правління Святославового сина Володимира, який відразу після вокняжіння (980) проголосив новий язичницький пантеон Русі, влаштувавши поруч зі своїм двором у Києві капище з фігурами шести ідолів, гіпотетично – верховних божеств шести слов'янських племен: полян, деревлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів.

Вісім років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. Оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю II Македонянину (976–1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987–988 р. Той погодився, але за умови, що Василь II віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь II не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде…" А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…

Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний – зберігав елементи язичництва аж до рубежа XII–XIII ст. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого "Слова о полку Ігоревім" (кінець XII ст.): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.

* * *

Від часів Володимирового хрещення церква стала головним поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов'язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов'янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов'янську Євангелія та Псалтиря. За свідченням Чорноризця Храбра, автора болгарського трактату "Про письмена" (кінець IX – початок X ст.), слов'яни до охрещення не знали книг, тобто Святого Письма, однак уміли рахувати й ворожити чертами и резами. Натомість у "Житії" Кирила і Мефодія, або так званих "Паннонських легендах", приписуваних учневі Кирила Климентію Охридському, оповідається, що перебуваючи у 860–861 рр. у Херсонесі, творець слов'янської абетки бачив тут Євангеліє і Псалтир, русьскими письмены писано, тобто власне їх поклав в основу свого алфавіту (правда, частина вчених вважає даний фрагмент "Житія" пізнішою вставкою).

Так чи інакше, але ще до запровадження згаданої абетки на Русі спорадично використовувалось грецьке письмо, про що згадує і Чорноризець Храбр, вказуючи на незручності передачі слов'янських звуків грецькими літерами без устроениа (що й зрозуміло, бо грецька мова не знає багатьох звуків, властивих слов'янам). Нині чималої популярності набула гіпотеза, що первісною фазою устроєнія, тобто прилаштування грецького письма до слов'янських мов, була так звана Софійська абетка. Останню Сергій Висоцький виявив серед графіті Софійського собору у Києві; вона передає накреслення 23 літер грецького алфавіту з додачею чотирьох специфічних слов'янських літер Б, Ж, Ш, Щ.

За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини XI ст. –