Читати книгу - "Божий світильник. Куля для боса"

Був будинок, з якого вони щойно вийшли і який Райнак охрестив Білим домом, були широко розчинені надвірні двері, у вікні на другому поверсі була Еліс Мейх’ю. Міцна, потемніла від давнини споруда — камінь, дерево, штукатурка. Все, що й має бути. До будинку можна було доторкнутися рукою. Був проїзд. Був гараж.

Але там, де стояв Чорний дім з його міцними кам’яними стінами, заскленими вікнами, димарями й дерев’яними оздобами, з його брудом і смородом, той самий Чорний дім, по кімнатах якого Еллері ходив лише напередодні, в якому помер Сільвестр Мейх’ю, який усі вони бачили, якого торкалися... Там, де ще вчора стояв Чорний дім, не було нічого.

Не було стін. Не було даху. Не було руїн. Не було будівельного сміття. Не було нічого.

Було рівне, вкрите пухнастим сніговим килимом порожнє місце.

Вночі Чорний дім зник.

Розділ другий

«Постать Еліс я бачу», — відзначив у думці Еллері Квін і знову глянув перед себе.

Віп не протер очі лише тому, що це було б смішно, до того ж ні зір, ні решта чуттів у нього ще ніколи не були такі гострі, як цієї хвилини.

Еллері стояв на снігу й уже довго, дуже довго дивився на те місце, де ще вчора стояв триповерховий кам’яний будинок, зведений сімдесят п’ять років тому.

— Немає, — почув він кволий голос Еліс із вікна нагорі. — Будинку... немає...

— Виходить, з глузду я не з’їхав, — зробив висновок Торн, підходячи до них.

Еллері подивився на довгий слід від адвокатових ніг на снігу, а тоді перевів погляд на власну тінь. «Вага людини все ще має значення, — подумав він. — І матеріальні предмети все ще відкидають тінь». Дивно, але це відкриття дало йому певну полегкість.

— Будинок справді зник! — проказав Торн надтріснутим голосом.

— Зник,— глухо повторив Еллері. — Таки зник, Торне. — Це було все, що він міг сказати.

Райнак вигнув гладку шию і, трясучи, мов індик, подвійним підборіддям, вигукнув:

— Неймовірно! Це неймовірно!

— Неймовірно! — прошепотів Торн.

— Не науково. Цього не може бути. Я розумна людина. Розумна! І мій розум нічим не затуманений. Такого, чорт забирай, просто не може бути...

— ...як сказав той, хто вперше побачив жирафу,— зітхнув Еллері.

Торн безтямно заходив сюди-туди. У вікні стояла приголомшена Еліс. Кейт вилаявсь і, випроставши перед себе руки, як це роблять сліпі, кинувся через завалений снігом проїзд до невидимого будинку.

— Стійте! — гукнув йому Еллері. — Постривайте!

— Чого вам треба? — сердито запитав юний велет, зупинившись. •

Еллері сховав до кишені револьвер, повільно підійшов по снігу до хлопця й став поруч з ним.

— Я ще й сам не знаю. Тут щось не те. Щось негаразд — або зі світом, або з нами. Це не той світ, який ми знаємо. Це... переміщення неживих предметів. Ви припускаєте, що Сонячна система геть збожеволіла й зійшла з орбіти в неосяжних глибинах космосу? Здається, я кажу нісенітницю.

— Вам краще знати, — озвався Кейт. — А я не хочу через якесь безглуздя тікати світ за очі. Бог свідок, на цьому місці стояв міцний триповерховий будинок, і я нікому не повірю, що тепер його там немає. Не повірю навіть власним очам. Ми... загіпнотизовані. Це все наробив кабан! Він здатний на що завгодно. Ми загіпнотизовані! Ви загіпнотизували нас, Райнаку!

— Що? — перепитав лікар, не відводячи погляду від порожнього місця.

— Кажу вам, будинок тут! — люто закричав Кейт.

Еллері зітхнув і, ставши навколішки, замерзлими руками почав розгрібати м’який білий сніг. Під снігом він побачив вологу жорству.

— Це проїзд, иравда ж? — запитав він, не підводячи голови.

— Проїзд,— буркнув у відповідь Кейт,— а може, дорога в пекло. Ми знаємо те саме, що й ви. Звичайно, проїзд. Хіба ви самі не бачите? Он же гараж. Що ж це, як не проїзд?

— Не розумію,— спохмурнів, зводячись на ноги, Еллері. — Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може... може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..

— Боже мій! — простогнав Торн.

— Єдине, в чому я певен, — це те, що вночі сталося щось надзвичайне.

— А я кажу, це гіпноз,— правив своєї Кейт. — Звичайнісінький гіпноз.

— Дивно! — подав голос товстун. — Який усе ж таки недосконалий світ! Зник будинок. Дивно! — Він похмуро засміявся.

— Атож! — нетерпляче кинув Еллері. — Так воно й є, докторе. Світ справді недосконалий. А щодо вас, Кейте, то ви й самі не вірите в нісенітницю з груповим гіпнозом. Будинок таки зник. Але мене хвилює не те, що він зник, а те, як він зник. Це схоже на... на... Я ніколи не вірив у... щось таке. — Він труснув головою. — А, нехай йому чорт!

Райнак розпростав широкі плечі й, дивлячись червоними очима на порожнє, вкрите снігом місце, гарячкував:

— Це обман! Підлий обман! Будинок на місці, перед нашим носом! Або... або... Ні, мене вони не обдурять!

Глянувши на нього, Еллері спитав:

— Може, він у Кейта в кишені?

На ганку з’явилася Еліс. Її босі ноги були в черевичках на високих підборах, коси розсипалися поверх надягненого на нічну сорочку пальта. За нею, зіщулившись, дріботіла місіс Райнак. В очах у жінок стояв жах.

— Поговоріть з ними, — тихо попросив Еллері адвоката,— Про що завгодно, аби лише відвернути їхню увагу. Ми всі збожеволіємо, якщо не збережемо бодай подоби здорового глузду. Кейте, принесіть мені віника!

Еллері брів по снігу, старанно обминаючи невидимий будинок і кидаючи погляди на порожнє місце. Товстун, повагавшись, перевальцем рушив услід за ним. Торн неквапно поплівся до