Читати книгу - "Божий світильник. Куля для боса"

Сонця не було видно. Його бліде світло ледве пробивалося крізь холодні хмари. Не вщухаючи, падав м’який густий сніг.

Вони темніли на снігу маленькими, безпорадними цятками, немов на аркуші чистого паперу.

Еллері розчинив двостулкові двері гаража й заглянув усередину. В ніздрі йому вдарив важкий запах бензину та гуми. Торнів автомобіль, ця чорна потвора, оздоблена хромовими деталями, стояв, як і напередодні ввечері, коли Еллері побачив його тут. За ним, ближче до дверей,— певно, його поставив сюди після їхнього приїзду Кейт,— виднівся дуже пошарпаний «б’юїк», яким Райнак привів їх із міста. Обидві машини були зовсім сухі.

Квіп зачинив гараж і повернувся на проїзд. Крім ланцюжка слідів, залишених недавно ними ж таки на незайманій білій ковдрі, уваги ніщо не привертало.

— Ось вам мітла,— зустрів його Кейт. — Ви що, збираєтесь на ній літати?

— Припни язика, Ніку! — дорікнув йому Райнак.

— Дайте хлопцеві спокій, докторе! — засміявся Еллері. — Цілком слушне запитання. Ідіть обидва за мною! Може, настав уже судний день, але ми повинні діяти!

— Нащо вам мітла, Квіне?

— Хочу переконатись, чи те, що йде сніг, — випадковість, чи частина плану, — відповів Еллері. — Сьогодні можливе все. Геть усе.

— Нісенітниця! — пирхнув товстун. — Абракадабра! Та як можна спланувати снігопад? Ваші слова — просто маячня!

— Я ж не сказав, що цей план складений людиною.

— Маячня! Маячня! Маячня!

— Ви теж припніть язика, докторе! Поводитесь, мов хлопчисько, що від страху свистить у темряві.

Еллері свиснув у руках мітлу й пішов через проїзд. Він відчув, що ноги відмовляються слухатись його й ступати на білий прямокутник. Еллері весь напружився, наче й справді мав наразитися на тверду масу будинку, що, як завжди, стояв на своєму місці, але тепер чомусь зовсім невидимий. Не зустрівши нічого, крім холодного повітря, Квін ніяково всміхнувся й почав якось незвично орудувати мітлою. Він дуже обережно, ледь торкаючись білої поверхні, змітав набік, шар за шаром, кристалики сніжинок і повільно занурювався все глибше й глибше. При цьому він так уважно вивчав кожний шар, ніби той приховував у собі якусь небезпеку. Так Еллері дістався до самої землі, не виявивши жодного сліду людської діяльності.

— Ельфи, — розчаровано мовив він. — Ельфи, більше ніхто. Визнаю, я нездатний цього осягнути...

— Навіть фундамент... — почав був Райнак.

Еллері вдарив держаком мітли об землю. Вона була тверда мов камінь.

Грюкнули вхідні двері. Це Торн і обидві жінки зайшли в Білий дім. Троє чоловіків стояли надворі, не знаючи, що робити.

— Так, — озвався нарешті Еллері, — це або кошмарний сон, або кінець світу.

Тягнучи за собою по снігу, мов стомлена прибиральниця, мітлу, він перетнув з кутка в куток білий прямокутник, вийшов на проїзд і поплентався до невидимої звідти дороги, що губилася, вигинаючись, за голими, припорошеними снігом деревами. До дороги було недалеко. Еллері пам’ятав її добре. Вона вела довгою дугою від самого шосе. Трясучись по ній, вони не проїхали жодного перехрестя.

Він вийшов на середину засніженої дороги, що чіткою білою стрічкою тяглася серед плетива припорошених дерев, машинально розмів клаптик чистого снігу й побачив під ним вибоїни та сліди старого «б’юїка».

— Що ви шукаєте, золото? — спокійно запитав Нік Кейт.

— Отже, ви вирішили за мною стежити? — Еллері повільно випростався й подивився на велета. — А може... Ні, перепрошую. Це, безперечно, Райнакова ідея.

Вираз на засмаглому обличчі в хлопця не змінився.

— Ви зовсім з глузду з’їхали. Стежити за вами?

2*

35

А мені більш нічого не лишається, як стежити за вами.

— Звичайно, — погодився Еллері. — Ви, юний Проме-тею, здається, запитали, чи не шукаю я золота?

— А ви дивак,— осміхнувся Кейт, коли вони рушили до будинку.

— Золото... — проказав Еллері. — Гм, у будинку було золото. А будинок зник. Вражений відкриттям, що будинки літають, мов птахи, я зовсім забув про цю невеличку деталь. Дякую, містере Кейт, що нагадали! — сухо закінчив він.

Еліс, бліда мов полотно й зіщулена, сиділа на стільці біля каміна.

— Містере Квін, — благально промовила вона, — що в нами сталося? Що нам робити? Ми... Може, то був учора сон? Хіба ми не були в тому будинку, не ходили там по кімнатах, не торкалися речей?.. Мені страшно!

— Якщо вчора був сон, — усміхнувся Еллері, — тоді завтра слід чекати видіння. Так сказано в святому письмі. Тут можна повірити не тільки в притчу, а й у чудеса, — Він сів і почав енергійно розтирати змерзлі руки,— Як там з дровами, Кейте? Тут холодно, справжня Арктика.

— Вибачте, — на диво приязно озвався Кейт і вийшов з кімнати.

— Ми вже бачили видіння, — тремтячим голосом промовив Торн. — У мене голова йде обертом. Такого просто не може бути. Це жахливо! — Він ляснув себе по боках, і в кишені у нього щось забряжчало.

— Ключі, — кинув Еллері,— А будинку немає. Чудасія!

Повернувся Кейт з оберемком дров. Глянувши в камін, він невдоволено скривився, поклав дрова й заходився змітати скалки карафки від бренді, що її сам розбив об цегляну стіну напереродні ввечері. Еліс поглянула з-за його широкої спини на материн портрет. Місіс Райнак з розпущеними попелястими косами, загорнувшись у халат, мовчки стояла, схожа на гнома, в кутку й не зводила очей зі свого чоловіка.

— Міллі! — гримнув товстун.

— Іду, Герберте,— відгукнулася місіс Рейнак і відразу поспішила сходами нагору.

— То що скажете, містере Квін? Чи, може, ця загадка для вас надто складна?

— Жодна загадка не складна, якщо її не загадав сам Бог. Але в даному разі це не загадка, це... велика підлота.

Містере Райнак, ми маємо змогу звернутися по допомогу?

— Якщо вмієте літати, то маєте.

—