Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.

Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.

— А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, — сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.

— Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік [35]. Гей, ти, мармизо — ковальський міху, начувайся!…

«Мармиза — ковальський міх» — здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:

— Пробач, а що таке «мармиза — ковальський міх»?

— Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано — дурень новорічний.

«Новорічний дурень»… Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза — ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне» [36]. Значуще скрививши презирливу міну, — мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! — Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни [37].

— А ти все не кидаєш свого ремесла! — захоплено вихопилось у мене. Я навіть забув про недавнє непорозуміння. Але й після цього настрій у Куро не покращав.

— Ти, паршивцю, яке ремесло? З'їв шматок лососини, а ти вже «ремесло, ремесло!» Чого. ображаєш? Не забувай, що я Куро рикші, - і він узявся шкрябати проти шерсті праву лапу аж до плеча — так люди закасують рукави.

— Я давно знаю, що ти Куро-кун.

— Чого ж тоді пнешся зі своїм «ремеслом»? Чого, питаю, — доскіпувався Куро. Якби ми були людьми, він ухопив би мене за барки й задав би мені добрячого прочухана. Я трохи злякався і подумав: «От і вскочив у халепу», — коли це, порушуючи навколишню тишу, знову пролунав голос господині Куро: «Постривай, Нісікава-сан! Нісікава-сан. Маю до тебе прохання! Мерщій неси кін [38] яловичини! Зрозумів? Кін яловичини, чув? Тільки не твердої».

— Тьху на тебе! Замовляє яловичину раз на рік, а верещить як недорізане порося. Хоче, бач, похвалитися перед сусідами, що купує аж цілий кін м'яса. Що ти зробиш з такою бабою? — глузував Куро, пружинячи лапи. Я не знав, що й казати, а тому стояв мовчки.

- Ну що таке кін яловичини? Сміх, та й годі. Та що вдієш? З’їм хоч це, нехай тільки принесуть, — промовив Куро так, наче м’ясо те замовили для нього.

— О, тепер вийде справжній обід. Чудово, — мовив я, сподіваючись якнайшвидше звідси забратися.

— Що ти в цьому тямиш? Помовчи краще. Обридло! — і Куро раптом узявся задніми лапами шпурляти на мене грудками мерзлої землі. Поки я, зляканий, обтрушувався, Куро проліз крізь огорожу і зник. Мабуть, подався підстерігати, коли Нісікава принесе м’ясо.

Коли я повернувся додому, у вітальні панувала незвична, по-весняному радісна атмосфера, навіть чувся веселий сміх господаря. «Що за диво?» — подумав я, забираючись усередину через відсунуті сьодзі. Наблизившись до господаря, я вздрів незнайомого гостя. З акуратним проділом на голові, у бавовняному хаорі з гербами, у хакама [39] з кокури [40] незнайомець мав вигляд старанного учня. На ріжку грілки для рук поряд з лакованою цигарницею я помітив візитну картку: «Дозвольте рекомендувати вам Оті Тофу-куна. Ваш Мідзусіма Канґецу». Тепер я знав ім'я гостя і те, що він приятель Канґецу-куна. Я застав господаря і гостя уже за розмовою, а тому не відразу збагнув що до чого. В усякому разі, я здогадався, що, напевно, йдеться про мистецтвознавця Мейтея, про якого я вже згадував.

— Отож він і каже: «У мене є цікава пропозиція, підемо туди разом», — спокійно розповідав гість.

— Яка пропозиція? Пообідати в європейському ресторані? — господар налив чаю і підсунув гостеві.

— Я спершу й не второпав, що воно за пропозиція. Але подумав: «Коли вже він так говорить, то, напевне, буде цікаво»…

- І ви пішли? Що ж далі?

— Але трапилось несподіване.

«А я що казав!» — мало не вигукнув господар, поплескуючи мене рукою по голові, мені було трохи боляче.

— Мабуть, він знову встругнув якусь дурницю. То в його дусі, - господар умить пригадав історію з Андреа дель Сарто.

— Ось послухайте. Він спитав: «Ти б не хотів поласувати чимось особливим?

— І що ж ви їли?

— Насамперед ми переглянули меню й поговорили про різні страви.

— Ще перед тим, як замовили?.

— Так.

— А потім?

— Потім він трохи задумався і, позирнувши на кельнера, сказав: «У вас, певно, не знайдеться нічого особливого». На що той заперечив: «Качиного філе або відбивної з телятинки не бажаєте?» Сенсей відповів: «Невже ми прийшли сюди, щоб їсти таку банальність». Кельнер, видно, не зрозумів, що таке «банальність», бо мовчав.і спантеличено кліпав очима.

— Ще б пак.

— Потім сенсей повернувся до мене й запально промовив: «От якби ти поїхав у Францію чи Англію! Наївся б донесхочу і в стилі Теммей, і в стилі Манйосю [41]. А от у Японії усюди однаково. Навіть не хочеться заходити у європейські ресторани». А взагалі, сенсей бував