Читати книгу - "Пригоди Незнайка і його товаришів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.
— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.
— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.
Бурчун зиркнув униз і сказав:
— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.
— Ні, стрибай, стрибай!
Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.
— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.
— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.
Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.
— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.
— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.
— Кого ж скинути?
— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.
— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.
— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.
— Правильно! — зрадів Сиропчик.
— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!
— Поглянь на нього! — закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. — Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!
— Ну, давай, давай! — як півень, наскакував на нього Пончик.
Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв'язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.
— Це неправильно! — закричав Сиропчик. — Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!
— Нічого я не втягував! — виправдовувався Пончик.
— Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! — кричав Сиропчик.
Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:
— Е! Е! Ти куди? Надуйся!
— Навіщо ж мені надуватись? — відповідав Пончик. — Якщо я надмуся, то звичайно буду товщий за тебе.
— Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!
Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.
— Доведеться двох скидати, — розвів Незнайко руками.
— Навіщо ж двох, коли й одного досить, — сказав Сиропчик.
Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.
— Слухай, Незнайку, — сказав він. — Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.
— Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, — сказав Якосьбудько.
— Правильно! — зрадів Пончик. — Тільки всім треба лічитись — і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.
— Гаразд, нумо лічитися, — згодився Незнайко.
Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:
Ене бене рес!
Квінтер фінтср жес!
Ене бене ряба,
Квінтер фінтср жаба.
Потім сказав:
— Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:
Ікете пікете цокато ме!
Абель фабель домане.
Іки піки граматики…
В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м'ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.
Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.
Повітряна подорож закінчилася.
Розділ одинадцятий
НА НОВОМУ МІСЦІ
Незнайко прийшов до пам'яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м'яка, наче її наповнили пушком з кульбаби. Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображенням різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й шпильками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав'язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:
— Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.
— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.
— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.
Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.
Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.
— Мені здалося, наче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам'яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.
Другий голос відповів:
— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Незнайка і його товаришів», після закриття браузера.