Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » В країні дрімучих трав 📚 - Українською

Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В країні дрімучих трав" автора Володимир Григорович Брагін. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 86
Перейти на сторінку:
почув я у відповідь:

— Про це мене, шановний, не питайте. Багато тоді різних балачок було. В місті з тих часів, може, тільки двоє-троє людей лишилося. Ось, приміром, Булай Поліна Олександрівна. Віку їй вже чимало. Ну, молодша від мене років так на десять. Поговоріть з нею і багато про що від неї дізнаєтеся. Дуже симпатична особа. А в місті її колись “вічною нареченою” називали. Нібито чекала вона, чекала нареченого свого, Сергія Сергійовича Думчева, в тому самому будиночку з башточкою, з якого він І пішов, зник. Так і живе вона там до сьогоднішнього дня.

— А адреса?

— Яка там адреса! Ось коли йти звідси ліворуч, дійдете до провулка, а провулок виведе до площі, від неї бульвар іде, з бульвару повернете в другу вулицю — знову ліворуч. З цієї вулиці, вважай, третій провулок праворуч. Так от у цьому провулку, з правого боку, четвертий будинок від рогу після паркану. Будинок з башточкою. Але як би вам це краще пояснити — з мезонінчиком таким. А навколо мезонінчика — балкончик. Малесенький, з бильцями.

— А як називається провулок?

— Раніше Верхньотроїцьким називався, а зараз не знаю. Та ви й так знайдете. Як я сказав, так і йдіть… Та навіщо ж, шановний, уночі людей турбувати? — крикнув мені навздогін Андрій Варфоломійович, побачивши, що я кинувся ліворуч, до провулка.

Звичайно, я не збирався стукати вночі в чужі двері, будити опівночі незнайомих людей.

То навіщо ж я шукав будинок з башточкою? Хіба стане зрозуміліший темний зміст мікрозаписок від того, що я при місячному світлі гляну на якийсь будиночок? І хіба може існувати який-небудь зв’язок між людиною, що зникла багато-багато років тому з будиночка з башточкою, і крихітними записками, знайденими два тижні тому в дуже доброму вигляді на квітах за містом?

Але треба! Обов’язково треба було пересвідчитися, що є такий будиночок в Ченську, а отже, і нічна розмова, почута в поїзді, не вигадка.

Само собою зрозуміло, можна буде звірити почерк дивовижних записок з яким-небудь рецептом, що зберігається в жінки з будинку з башточкою. Необхідно переконатися, що писав ці записки лікар, який зник… і вже не буду я такий смішний зі своїми здогадами. Та чи в цьому річ? Це дрібниці. Головне те, що от-от — і загадка зникнення людини, можливо, перестане бути загадкою. Проте звідки ця впевненість, що писала мікрозаписки про щоденник відкриттів і про туберкульоз та сама людина, яка жила тут, в Ченську, в тому будиночку, куди я зараз іду?

З бульвару я повернув у другу вулицю ліворуч. А з цієї вулиці треба звернути в третій провулок праворуч. Ось і четвертий будинок після паркану — будинок з башточкою!

Шумлять на легкому вітрі дерева в палісаднику. Крізь їх густе листя світиться одне віконце. Я тио зійшов по східцях ганку і на дверях будиночка прочитав на емальованій дощечці: “Зубний лікар П. О. Булай. Прийом у всі дні, крім неділі”.

Я постояв. Прислухався. В будиночку було тихо. Стиха шуміли тополі. Світило в палісадник безсонне віконце: хтось когось ждав.

НОВЕ ЗНАЙОМСТВО

Тільки зійшло сонце, і я був уже коло будинку з башточкою. Нижче емальованої дощечки напис, зроблений чорнилом на клапті паперу: “Дзвоник не дзвонить — прошу стукати”.

Я постукав, але двері мені не відчинили. Знову постукав. Тиша.

Подивився на годинника: сьома. “Чи не зарано?”

Аби згаяти час, я пішов на вокзал. Вийшовши на перон, почав чекати прибуття поїзда далекого слідування і навіщось спитав чергового по станції, який проходив, чи скоро той буде.

Ось і прибув поїзд далекого слідування. На тихій станції стало гамірно, неспокійно. Забігали люди. Заюрмились біля кіосків. Гудок паровоза. І знову все навколо збезлюділо.

Я повернувся до будинку з башточкою. Ходив провулком. Але на будинок раз у раз поглядав, наче боявся: чи не втече він куди-небудь, чи не зрушить, бува, з місця, чи не сховається?

На годиннику дев’ята. Час!

На мій обережний стукіт відгукнувся квапливий голос:

— Іду, іду!

Двері відчинилися. Маленька гостроноса жінка вистромила голову, пов’язану вицвілою, колись блакитною хусткою. Бистрі, цікаві очі уважно дивилися на мене.

— А-а! Ви той самий, що їхали у вагоні, де моя Зіночка провідницею? Чи не вас вона до півночі чекала? Світло не гасила. Будь ласка, заходьте! Я її розбуджу!

— Ні, ні! Я прийшов до зубного лікаря Поліни Олександрівни Булай.

— До Булай? До Поліни Олександрівни? Будь ласка, заходьте. Сідайте отут. — Вона показала на одинокий стілець серед високих шаф і окутих скринь, що заповнили довгий коридор. — Зараз постукаю.

Підійшовши до якихось дверей, вона постояла, до чогось прислухалась і повернулася назад:

— Скільки тут живу, а ніяк не збагну її життя. Невідомо, коли встає, коли лягає. І зараз не зрозумію, спить вона чи не спить. Хворі звичайно більше після обіду приходять.

— Що ж, — підвівся я, — прийду після обіду.

— Мабуть, ви приїжджий? — спитала вона.

— Приїжджий.

— А звідки прибули? Чи надовго сюди? І часто до неї ходити будете?

— Чи не забагато запитань заразом?

— Ах, громадянине, — тихо мовила жінка, — не з цікавості питаю, а з остраху! Боюся! Ох, як боюсь я, як боюсь! Всього в цьому будинку боюся.

— Чого ж ви боїтеся?

Вона ще більше притишила голос і, показуючи на ті двері, до яких раніше підходила, заговорила:

— Її боюся…

Тієї хвилини двері відчинились.

— Ось вона! Ну, потім, потім усе вам розповім.

На порозі стояла жінка, висока на зріст, сива, гладенько зачесана, в чорному старомодному платті, застебнутому наглухо. На вигляд їй було років шістдесят п’ять.

— Поліна Олександрівна Булай?

— Будь ласка, заходьте! — Поліна Олександрівна розчинила двері своєї кімнати.

“Дивний зуболікарський кабінет”, — подумав я, заходячи.

Кімната була геть уся заставлена старовинними шафками з безліччю шухляд і шухлядочок, низенькими кріслами, столиками з силою-силенною дрібничок. На стінах без усякого ладу висіли гравюри й репродукції старовинних картин, що зображували радісний сімейний затишок. Картини були в почорнілих від часу золочених рамах з відбитими краями. Біля вікна стояло лікарське крісло, сидіння й підголовник якого було оббито малиновим оксамитом, дуже потертим.

На всьому були ознаки старовини, деякої дряхлості, але ніде не було й порошинки.

— Сідайте в крісло, — сказала Булай і підійшла до умивальника. Почала мити руки.

— Поліно Олександрівно, я не хворий.

— Навіщо ж ви прийшли?

— Щоб поговорити про Думчева.

— Сергія Сергійовича? — перепитала вона спокійно, тихо і якось по-особливому ясно. І при цьому без будь-якого подиву.

В двері злегка постукали, і до кімнати ввійшла сусідка.

— Поліно Олександрівно, — спитала вона, — ви

1 ... 10 11 12 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В країні дрімучих трав"