Читати книгу - "Нескінченне відлуння"

У двері дзвонили з такою наполегливістю, що Симоні довелося підвестися з ліжка і просто у піжамі пошкутильгати до передпокою. При цьому її очі не бажали відкриватися, а ноги запліталися, наче у захмелілого матроса. Вона гадки не мала, котра година; зараз її більше турбувала власна голова, яка розколювалася від випитого вина вкупі зі снодійним — пекельної суміші для її організму, — а ще від деренчання дверного дзвінка, здатного будь-кого довести до сказу.

«Уб'ю! Хто б не був», — подумала Симона і клацнула замком.

На порозі стояла Діана з невдоволеним виглядом. Нічого доброго це не віщувало.

— Чому так довго? — увірвавшись у квартиру наче фурія, вона відразу попрямувала до кімнати. На ній були мішкувате пальто та яскраво-червоний шарф. — Ти знаєш, котра година?

— І я рада тебе бачити, — Симона зачинила двері й пішла слідом за Діаною, відчуваючи, як головний біль тільки посилюється.

— Що з твоїми телефонами? Я намагаюся додзвонитися тобі весь ранок, але жоден не відповідає. Я вже подумала, щось сталося.

— Нічого не сталося, просто я їх вимкнула, — Симона потерла кулаком праве око, одночасно лівим із жахом вдивляючись в електронний годинник на стіні, який показував три хвилини на дванадцяту.

— Навіщо?

— Що «навіщо»?

— Навіщо ти вимкнула телефони?

— Хотіла виспатися.

— Нічого сказати — виспатися! А я трохи з глузду не з'їхала.

— Ну чого ти причепилася, — Симона наблизилася до журнального столика, встромила телефонну вилку в розетку, а потім, розвернувшись до вікна, почала з маленької лійки поливати квітку на підвіконні. — Так, я винна, я проспала. Можеш мене за це звільнити.

— Гм, розмріялася. А хто замість тебе працювати буде? — Діана теж підійшла до вікна і невдоволено зморщила носа. — Слухай, навіщо ти з ним возишся? Він же потворний.

— Нічого він не потворний. Просто у нього було важке життя.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

— Божевільна! Краще собаку собі візьми — від неї хоч якась користь. Навчиш її стягувати ковдру щоранку і припиниш спізнюватися на роботу.

— Для цього у мене є ти.

— Так, не грубіянь, а то залишу без премії. І руш збиратися — на мене справи чекають.

— Шантажистка, — Симона залишила Діану біля вікна, а сама попрямувала до ванної кімнати, звідки подала голос: — Звари, будь ласка, каву. Вона у банці на верхній полиці.

За п'ятнадцять хвилин вони обидві сиділи на кухні й з насолодою потягували міцний напій, який Діана розлила по великих чашках. На столі стояла тарілка з нарізаними фруктами, хліб, вершкове масло та баночка абрикосового джему.

— Ну як пройшло твоє побачення? — першою заговорила Діана, відсуваючи напівпорожню чашку в бік.

Їй дуже пасувала темно-синя сукня в тонку смужку. Симона ж обрала комбінезон кольору хакі з широкими бретелями та чорну водолазку.

— Слухали джаз, — невиразним голосом відповіла вона та почала намащувати джемом шматочок хліба.

— Ну і?!

— Та нічого особливого.

— А детальніше можна? — не вгамовувалася Діана. — Що ви робили? Куди ходили? Невже твій залицяльник не виявив жодної фантазії?

— А чому ти називаєш його «залицяльником»? Хіба ти не знайома з Мартіном Логаном? — їдко помітила Симона. — Я думала, ви разом навчалися в університеті.

— Еге ж, навчалися, — Діана нервово посовалася на стільці. Вона зрозуміла, що її викрили, проте здаватися не збиралася. — А що тут такого? Як це стосується твого побачення?

— Але ж телефон дала йому ти.

— А, це! Так тут немає ніякої таємниці, — почала викручуватися Діана. — Мартін сказав, що загубив твою візитку, от я і подумала, що не буде нічого поганого, якщо продиктувати йому твій номер.

— Ніякої візитки я йому не давала. Досить брехати, — з докором подивилася на неї Симона. — Так і скажи — ти просто хотіла, щоб він мені зателефонував.

— Так, хотіла! — образилася Діана. — І зараз хочу. Між іншим, я про тебе піклуюся. Мартін — чудова людина: відомий архітектор, розлучений, дітей немає, сам красень. Якого біса тобі ще треба?

— Ага, тобто, ти визнаєш, що це твоїх рук справа?

— Ну визнаю! А ти, замість того, щоб звинувачувати мене, краще б подякувала. Ти хоч пам'ятаєш, коли востаннє ходила на побачення?

— Хто б казав!

— Не хвилюйся, у мене з цим усе гаразд! А от ти скоро перетворишся на мумію!

— Почалося! — Симона закотила під лоба очі. — Може, поговоримо про щось інше?

— Про що, наприклад?

— Не знаю, ти пропонуй.

— Добре, поговорімо про твою зустріч з Алеком. Сподіваюся, на цьому історія й скінчилася?

Почувши знайоме