Читати книгу - "Війна лайків"

Проте досяжність та вплив радіо невдовзі перевершила технологія, що принесла до мовлення непереборну образність. Перший робочий телевізор показав у 1925 році обличчя ляльки черевомовця на ім’я Стукі Білл. Після такого скромного початку телебачення невдовзі переналаштувало те, що люди знали, думали і навіть як голосували. До 1960 року телевізори були вже в дев’яти з десяти американських осель, показуючи все: від лялькових вистав до сумнозвісних президентських дебатів між Річардом M. Ніксоном та Джоном Ф. Кеннеді, які виграв більш «телегенічний» кандидат. У Сполучених Штатах телебачення створило нове відчуття культурної ідентичності. За умов обмеженого вибору мільйони родин бачили однакові новини та їхніх ведучих; переглядали ті самі передачі й охоче пліткували про них наступного дня.

Телебачення змінило й «картинку» військової перемоги та поразки. У 1968 році В’єтконґ організував Тетський наступ проти Південного В’єтнаму та його американських союзників. Ця несподівана операція привела нападників до стрімкої поразки. Половина бійців їхньої 80-тисячної армії були вбиті чи поранені; територію вони захопили невелику й не втримали її. Але американські родини, що спостерігали за цим у своїх далеких домівках, бачили зовсім інше. П’ятдесят мільйонів глядачів побачили кадри розгублених морських піхотинців, сцени кривавої помсти та купи мертвих тіл. Найдраматичнішим моментом стала облога посольства США в Сайгоні. Хоча до головної будівлі так ніхто й не потрапив, а нападників швидко розбили, відзнятий матеріал зачаровував – а багатьох украй занепокоїв.

Охопивши сотню південно-в’єтнамських міст та селищ, Тетський наступ виявився найбільшою битвою В’єтнамської війни. Проте її справжній поворотний момент настав місяць по тому за вісім тисяч миль.

Легендарний журналіст Волтер Кронкайт вів вечірні новини на каналі CBS. Кронкайта вважали «найбільш вартою довіри людиною в Америці». Під час кількахвилинного монологу він заявив, що В’єтнамська війна ніколи не стане перемогою, яку обіцяли політики та генерали. У Білому домі це бачив президент США Ліндон Б. Джонсон. У відчаї він нібито сказав своїм помічникам: «Якщо я втратив Кронкайта, то втратив і серце Америки». Такою була влада рухомих зображень та звуку, пересипаних драматичними оповідями й спрямованих до десятків мільйонів осель. Відео не лише забезпечило новий рівень емоційної реакції, але й ускладнило заперечення інформації. Коли уряд заявляв одне, а телеканали показували інше, перемагали зазвичай канали.

Коли після винайдення супутникового покриття в реальному часі телебачення охопило ще більшу територію, схоже було, що це – кінець історії. Від слів, виведених у месопотамській глині, до трансляції з Місяця, нестримний поступ технологічних інновацій подолав перешкоди часу та відстані. З кожним кроком комунікаційні технології змінювали політику, підриваючи одні сили й водночас благословляючи інші. Попри незмінний оптимізм винахідників щодо соціальних перспектив та миру в усьому світі, кожна технологія врешті-решт переходила на військові рейки.

Менше з тим, усі технології пов’язувало одне важливе обмеження. Користувачі могли налагодити тільки безпосередній зв’язок, спілкуватися сам на сам, як за часів телеграфу чи телефону. Або ж один користувач міг зв’язатися з багатьма одночасно, як за поширення друкарського верстата чи радіо або телебачення.

Жодна технологія не могла робити все одразу. До появи ARPANET.

соціально-наукова фантастика

Перша комп’ютерна мережа зростала швидко. Не минуло й кількох тижнів після з’єднання комп’ютерів у Каліфорнійському та Стенфордському університетах у жовтні 1969-го, як до вечірки приєднався комп’ютер у Санта-Барбарі, а потім іще один у Юті. До 1971 року об’єдналися комп’ютерні лабораторії п’ятнадцятьох університетів. У 1973-му мережа провела своє перше міжнародне з’єднання, приєднавши комп’ютери Норвезької сейсмічної групи, що відстежували землетруси та ядерні випробування.

Маючи перед собою сміливу ідею комп’ютерного зв’язку, яка сьогодні вже довела свою ефективність, об’єднання охоплювало дедалі більше університетів та лабораторій. Однак замість приєднання до ARPANET багато з них запускали власні міні-мережі. Одна поєднувала комп’ютери Гаваїв (з чарівною назвою ALOHAnet та MENEHUNE); інша працювала в Європі. Ці міні-мережі становили неочікувану проблему. Замість утворювати єдину «галактичну» мережу комп’ютерний зв’язок ставав розділений на кілька невеличких груп. Ба гірше, кожна мережа мала власну інфраструктуру та керівний орган. Це означало, що мережі не можна легко з’єднати між собою. Кожна з них установлювала власні правила щодо всього: від обслуговування мережі до спілкування всередині неї. Якби не можливість установити спільний протокол, щоб керувати цією «мережею мереж» («Інтернетом»), то поширення застрягло б надовго. Саме тут на сцену вийшов Вінтон Серф.

ARPANET затіяли Дж. К. Р. Ліклайдер і Роберт В. Тейлор, але як «батько Інтернету» по праву відомий Серф. Ще в підлітковому віці він навчився кодувати комп’ютерне програмне забезпечення, пишучи програми для випробування ракетних двигунів. Цей молодий дослідник був членом команди Каліфорнії-Стенфорда, що з’єднала нову мережу Пентагону.

Усвідомлюючи, що проблема сумісності не дозволить комп’ютеризованому зв’язку досягти більшого масштабу, Серф вирішив її розв’язати. Разом зі своїм другом Робертом Каном він спроектував TCP/IP (протокол керування передачею / протокол Інтернету) – адаптивну систему, здатну відстежувати та регулювати передачу даних експонентно розширюваною мережею. Фактично саме цей протокол дав ARPANET змогу зв’язати разом усі міні-мережі університетів по всьому світу. Він залишається кістяком Інтернету до сьогодні.

Протягом наступних років Серф перейшов на роботу в ARPA і допоміг установити багато правил та процедур розвитку мережі. Він був обізнаний із футуристичним баченням своїх попередників. Проте було складно поєднати це бачення з тим, що для науковців усе ще лишалося способом розподіляти комп’ютерний час. Міркування про суспільний чи політичний вплив Інтернету були чимось фантастичним.

Усе змінилося за день у 1979 році, коли Серф увійшов до робочої станції і знайшов непрочитане повідомлення від нещодавно розробленої системи «електронної пошти». Позаяк кожен комп’ютер використовувала не одна людина, науковці задумали цю пошту (нині відому як email) як спосіб поширювати інформацію не лише між комп’ютерами, а й від однієї людини до іншої. Проте, так само як і зі звичайною поштою, вони потребували системи «адрес», щоб надсилати та отримувати повідомлення. Символ «@» обрали як зручний «хак», щоб економити час набору та дефіцитну комп’ютерну пам’ять.

Однак повідомлення на екрані Серфа не було технічним запитом. Тема електронного листа – SF-lovers («любителі наукової фантастики»). І надіслали листа не лише Серфу. Натомість його та колег по всіх Сполучених Штатах просили надіслати у відповідь перелік улюблених авторів. Оскільки повідомлення розіслали мережею, відповіді міг побачити кожен, як і відповісти на них. Або ж користувачі мали нагоду надіслати відповіді лише одній людині чи підгрупі, породжуючи багато