Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

— Корчмар сказав, що ви нещодавно ходили до лігва дракона.

— Було таке, — староста усміхнувся, показавши ряд нерівних зубів. — Я, скажу відверто, не сцикун, тому одразу вирішив в очі змію глянути, щоб переконатися, що то не якась лярва, а цілий дракон.

– І що, побачили?

— Аякже! Цей паскудник лише голову з печери висунув, а наші хлопці вже драпака давали.

— Далеко до його лігва?

— А, ото я бачу, що дуже ти до того дракона нерівно дихаєш, — староста допив пива, долив ще собі й гостю. Пиво пінилося і віддавало гіркотою, проте Фалміну жалітися не доводилося. — Сказати, то я скажу, але дай відповідь і ти на моє запитання. То не про тебе говорять, чоловіче, що ходиш селами та всіляких сволот вбиваєш?

— Про мене.

— А яких саме вбиваєш, якщо не секрет? Бо чув я уже й про бригаду Адде, які на вовкулаків полюють, і про банду Чорного Гарта, яка гулів й вампірів вбиває. Тоді кого ти бадяжиш, а?

— Як ви уже зрозуміли, іноді драконів.

– І все?

— Майже. У мене доволі вузький спектр, але вистачає.

— Хах, дідько, ну й небагатослівний ти. Але гаразд, це вже справа принципу. Що ж до лігва драконячого, то воно рівно в дев’яти милях на північ. На коні швиденько доїдеш.

— Чорні гори, — констактував Фалмін, а сам дивився кудись старості за спину.

— Так, саме вони. А хто тобі взагалі про того дракона сказав?

— Лорд Сільгір, якщо знаєте такого.

— Ха, цього пса? А чому не знаю! Цей виблядок у нас четвертину врожаю забирає, а податки такі поставив, що вже скоро без одягу ходити будемо! Не май із ним краще справ, то підла людина, брате. Будеш горе мати!

— Дякую за пораду, запам'ятаю.

— Лорди, королі, принци, рви їхню мати, — староста долив собі та гостю пива, — ці володарі, суча лапа, заради себе лише живуть. Згадаєш мої слова, брате. Скоро ми світом підемо, а ці сволоти будуть на наших грошах сидіти. Але ж біда — без простого селялина не буде із кого податок збирати, — голос Борко тремтів від злості, певно, трішки перепив пива, тому й не боявся говорити речі, за які б його, дізнався б хтось із верхівки, могли повісити. — Он той же Сигізмунд із Норенгарда. Підняв повстання проти батька, убив його і зараз править собі, як ні в чому не бувало! Говорять, що хоче Тальгрієн захопити. Бо в нас золота купа, а його власна скарбниця пустує.

— Я гадав, що військо Норенгарда виснажене громадянською війною. Багато людей полягло, за чутками, на вуличках Орграда, — сказав Фалмін.

— То є правда, брате, але скарбниця Сірого Ворона постійно наповнюється за рахунок торгівлі із Кагаком; а військо поповнюється найманцями зі Скагіра. Загалом, друже, у повітрі висить напруга. Як і завжди. Як ще було за дідів-прадідів. Нічогісінько не змінюється.

Фалмін відмовився від коментарів, мовчки дивився, як староста випиває четвертий кухоль пива.

— А ось дракон — це цікава почвара, — сказав Борко. — Мені ще батько розповідав, що колись ці змії спокійно Благандією літали, але сталася якась там халепа й дракони поховалися до своїх гір. Давно то було. Батько так казав.

— Дійсно, було.

— А скажи мені, Фалміне, важко із такою курвою двобій вести?

— Більше, аніж важко. Бій із драконом чимось схожий на звичайний двобій на мечах, тільки ось у противника замість мечів величезні зуби, пазурі, крила та хвіст, а в додачу ще й можуть вогнем палити.

— Ох і сильна зараза, — староста був повністю поглинутий розповіддю, тому й дивувався, як мала дитина. — А ще щось розкажи, на всіх богів, дуже цікаво.

— На жаль, більше не можу.

– Із принципу? — надувся староста.

— Ні, не можу й все. У кожного є свої секрети.

Борко довго мовчав, наче переварював відповідь чаклуна. Побачив, що пиво в кухлі закінчилося, думав піти за добавкою, але Фалмін його випередив.

— Буду йти, старосто. Вдячний за допомогу.

— Не дякуй, а краще цю паскуду забий, щоб мої люди могли спокійно спати й платити податки.

— Тоді бувай, Борко. Можливо, ще колись здибаємося.

— Ха, обов'язково, Фалміне! Ходімо, проведу тебе до дверей, а далі уже сам підеш, бо в мене від цього пива ноги підкошуються.

Вершини Чорних гір стали видимі лише ближче до вечора, тому необхідно було прискорити рух. Навколо кружляла завірюха, накриваючи усе своїм білим покривалом.

Холодало, але, на щастя, Фалмін додумався взяти з собою теплий плащ із вовчим коміром. Він не любив холод. Не любив сніг і все, що було пов'язано з цим, але робота вимагала праці за будь-яких умов.

Кінь фиркнув, завертів головою. Фалмін знав, що таким чином тварина дає знати про втому, адже навіть коні втомлювалися від просування через заметені снігом пустирища. Попереду, прямо під крутим схилом могутньої гори, засіяв чорний прохід до печери.

— Тпррр! Тихо, братику, — сказав Фалмін до коня