Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

фокусника. У цьому обмані ніхто й нізащо не хотів би пошитися в дурні, але потяг до незвіданого знову і знову вабив людину. Не менш захопливими були й лялькові вистави[24]. Вважалося, що ці маріонетки живуть своїм власним, часто прихованим від людини, життям. Ширилося навіть переконання, що в ляльках поселяються злі духи (аналогія із шаленством). Ці неживі створіння відтворювали мертвенно-нерозумну «тінь душі». Вони ставали малозрозумілими двійниками людини. Тому лялькових акторів часто звинувачували у викликанні душ покійних, а також у стосунках з нечистою силою. Наприкінці Середньовіччя цих «ходячих пройдисвітів» зневажали, погрожували відлученням від церкви, прозивали одержимими, а найголовніше — їм відмовляли після смерті у похованні в освяченій землі. Хоча, вірогідно, підстави для їхнього шаленства видавалися не такими вже й облудними. Артур Шопенгауер, пояснюючи безум розривом нитки пригадування, у своїй головній праці стверджував, що на шаленство страждають переважно актори, котрі зловживають своєю пам’яттю. Щодня їм доводиться вчити нову роль або оновлювати стару. Забуваючи себе, актор намагається стати іншою людиною[25].

Отже, сміхова культура повсякденного шаленства продовжувала співіснувати одночасно з релігійним культом, в якому, як ми побачили, розвинулася своя теорія про вбогих духом. От тільки посполиті не могли її тлумачити на свій лад. Та, як зазначав Бахтін, у тогочасному повсякденному уявленні панувала думка, що людські дурість і шаленство є другою вродженою природою, яка дарована кожному, аби він чи вона, хоча б раз на рік, могли позбутися мотлоху зарозумілості. Як наслідок, від VII і майже до XVI століття неодноразово забороняли «свята дурнів». Однак у багатьох містах остаточної заборони досягнути не вдавалось. Ба більше, з’являлися навіть цілі корпорації дурнів та блазнів, і приналежність до них була досить престижною[26].

Даремно помишляти, що фігляр (дурень) — то звичайнісінька комічна фігура. Нерідко в ньому вбачали ще й носія пророчого дару. Ми ж бо пам’ятаємо, шаленство, як і в попередні віки, було ознакою божественної або, навпаки, диявольської дії. Вважалося, що якщо вустами ченця мовить Христос, то словами міма неодмінно патякає сатана. Не дивно, що причини психічних захворювань набували релігійного пояснення, тобто тлумачилися як результат гріхопадіння чи демонічного впливу, зокрема одержимості бісами. Наслідком містичного тлумачення шаленства можна вважати страх, який панував у суспільстві стосовно безумців. Через це їх нерідко переслідувалися світська влада.

Без сумніву, ставлення до шаленого було різним залежно від місця, але реакції на безумства представників нижчих соціальних груп, як правило, зводилися до виключення їх з громади й утримування в печерах, вежах, пристанищах тощо. У високому Середньовіччі при релігійних інституціях створювалися притулки для хворих і калік. Їхня місія полягала в порятунку грішної душі, тому головна настанова в тих обителях була моралістичною. До початку XVI–XVII століть було звичним явищем у католицьких країнах відправляти шаленців мандрувати до святинь, цілющих джерел, монастирів. Вважається, що у Франції в кінці І тисячоліття приблизно 10 % шаленців були паломниками. Святині, таким чином, справляли терапевтичний ефект і підтримували віру тих паломників, які були схильні мати надзвичайні релігійні переживання. Через це всі пілігрими були шанованими серед громади.

Доволі поширеною практикою було також ув’язнення хворих в особливі «вежі дурнів» або ж їх вигнання за межі міста. Ці заходи вважали за суспільно корисні, впроваджувані заради безпеки міської общини. Тому часто можна було спостерігати бродяжництво шалених. Монастирі надавали притулок цим вигнанцям, або, як їх називали, «біснуватим». Але навіть у монастирях часто спостерігався диференційований підхід до психічно хворих. Чимало чернечих орденів, як-от: бенедиктинці, госпітальєри, іоанніти — провадили медичні студії, щоби згодом застосувати свій досвід під час догляду за болящими. З одного боку, розглядалися ситуації, пов’язані з впливом демонічних сил, а з іншого — у недужих діагностували патологічні стани, що були результатом порушення природних процесів. Ще з III століття всі епілептики й істерики піддавалися екзорцизмам, під час яких читалися молитви й виконувалися ритуальні дії.

Інакше кажучи, шаленство розглядалося як своєрідна одержимість злими духами, а для лікування проводилися заходи з їх вигнання. Бували випадки, коли одержимими ставали цілі групи людей, у чому можна було переконатися, спостерігаючи за певними діями натовпу. У зв’язку із цим пригадується євангельська притча про зцілення Ісусом біснуватих. Причиною одержимості міг стати надмірно запальний характер, тобто людина підпадала під вплив духів, які нібито спокушали її виявляти пихатість, гординю, владолюбство тощо. Часто душевні хвороби носили ім’я святого заступника, якому потрібно було молитися, щоб уникнути їх або вилікуватися.

Існували, на диво, й приклади святої одержимості. Спочатку досить звичне для нас слово «ентузіаст» означало «сповнений Святого Духа». Після розп’яття й воскресіння Ісуса Христа, у перший день Трійці, в апостолів вселився Святий Дух. Над їхніми головами горів вогонь і вони розмовляли мовами, яких доти не могли знати. У ранньому християнстві приклади подібного екстатичного захвату траплялися досить часто. Загалом тиха й люта несамовитість шалених і навіжених у Пізньому Середньовіччі або сприймалася як огида, яку прагнули лікувати за допомогою певної обрядової терапії, або ж її вважали за ознаку привілейованості. Саме цією прерогативою користалися королівські блазні.

Свято дурнів підготувало ренесансний вибух культури шаленства, коли скрізь пустували божевільні блазні, аж поки в добу Класицизму вони не опинилися в лікарняному ув’язненні, про яке писав Мішель Фуко в «Історії безумства». Автор стверджує, що, коли доба Середньовіччя добігала кінця, безумство почало посідати чільне місце в загальній ієрархії вад. Прагнення вилікувати знетямленого поєднувалося з прагненням ізолювати його. Безумцям було заборонено з’являтися в божниці, водночас, згідно з церковним правом, вони могли сповідатися і причащатися. Траплялося, що нерозумному завдавали привселюдної прочуханки, а потім виганяли з міста. Наприкінці Середніх віків божевільні