Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Он як. Ви чули, як він сипле словами, — зауважив він своїм компаньйонам. — Ця нетерплячість… колись вона стане його великою помилкою. — Він дивився на мене, вперше дозволяючи побачити всю глибину холоду в двох ямах своїх очей. — Ти залишишся, — повільно сказав він. — Будеш вдячний за те, що отримав. Подякуєш мені.

— Дякую, Батьку, — прошепотів я, цілком спустошений.

Він одкинув гарячу залізяку набік, і вона впала з гуркотом. Тоді відкинувся назад, шукаючи під паском сигару; на мене більше не дивився.

— Забирайся, — промовив.

Я не знаю, чи був він жорстокий. Я знаю, що він був могутній; я знаю, що він любив владу і не зносив непослух. Я не знаю, чому він спровадив для мене вихователя з чужої країни лише для того, щоб поглузувати з мене, з мого вихователя і з моїх уподобань. Я не знаю, що воно таке — оте, що спало всередині його підступного розуму, що зрідка прокидалося, аби на коротку мить наповнити його очі тінню скорботи. Я не знаю, що воно таке було, що врешті накинулось на його серце і вбило його, що повалило його з ніг просто посеред райських полів, кинуло в буяння перцевої стихії.

Ранок був холодним і ясним. Добігав кінця сезон дощів, і вітер, що зветься Кіон, плив над нами верхи на своєму незримому змієві. Жмутки листя на помаранчевих деревах обважніли й блищали від вологи, а Джом стояв під ними і струшував гілки, аби зібрати собі на волосся ще більше роси. То саме його голос ми почули — голос, невиразний через надмір слини в роті, радше белькотіння:

— В патіо осел!

То саме його голос змусив нас бігти, вже знаючи правду, а правда полягала в тому, що копитних тварин в доми не вводили, за винятком випадків смерті. Я добіг до входу і побачив маму — вона вже обм'якла, підтримувана слугами, пронизливо кричала й билася в їх руках, метляла головою з боку на бік, волосся звисло їй на обличчя. Повітря повнилося її тваринним виттям, що не змовкатиме сім днів. У центрі патіо, під орнаментом світла й тіні, стояв осел, що його тримали на мотузках два запилюжених батькових наймити з тих, що працюють в полі. На спині в осла дибилося щось: намет, великий мішок ямса, туша слоненяти… тіло мого батька.

Тіло було прив'язане мотузками, перехняблене у сидячій позі, одягнене в жовті штани, на ногах мало шкіряні сандалі, прикрашені дрібними червоними пацьорками. Але церемоніальна патериця з гоноровим блазенським атрибутом з яструбиного пір'я залишилася покинутою десь на полях, оскільки ніхто з наймитів не смів її торкнутися. Я таки приніс цей скіпетр додому, дорогою вся його гладенька довжина спочивала на моєму плечі, а коли ми поволі піднімалися на пагорб назустріч Тіому, надбіг вітер, дихаючи дощем; останнім йшов товстий білий мул, який був гордістю батька і якого наймити покинули, бо ж саме на його спині сталася смерть. Діставшись додому, я пройшов через арку в руїни патіо, де кожне тінисте дерево було зрубано, а кожен горщик розбито об камінь. Постояв якусь хвилину, тримаючи патерицю в руках; довкола слалася тепла імла. Із задніх кімнат чувся звук ритмічного лементу.

Цей лемент наповнював мої вуха сім днів і сім ночей, аж поки не перетворився на щось звикло-монотонне, як шалене сюрчання цикад. Слуги пішли в село, щоб привести одинадцять професійних плакальниць — жінок у лахмітті, з розпущеними патлами, що голосили, метляючи головами взад-вперед. Їх прибуття полегшило мамине становище, бо вона геть захрипла і виснажилася жалобою, адже ненастанно лементувала відтоді, як побачила батькове тіло. Плакальниці сиділи в сплюндрованому патіо, по п'ять чи шість нараз, клячали серед розбитих горщиків, землі, поламаних квітів і шалено побивались, а ми тим часом у своїх кімнатах одягалися в найошатніший одяг, напахчували волосся і розмальовували обличчя блакитною крейдою.

За кілька хвилин перед тим, як ми вирушили на погреб, я проходив повз мамину кімнату, і там був чаві, якийсь старий чоловік, рідковолосий, у понищеному бурями шкіряному плащі. Він присів біля мами, — а вона лежала на ліжку долілиць, — і його тонка брунатна долоня спочивала на її волоссі. Я призупинився, стривожений, і почув, як він каже:

— Годі вже, дочко. Ось він і пішов. Легка і холодна, мов змійка.

Я поспішив далі коридором, почуваючись винним і переляканим, наче отримав знак. Незабаром мама з'явилася, невпізнанна під шаром крейди. Мені важко сказати, чи полегшив його візит мамине горе, бо вона була схожа на витесану з каменю фігуру. Що стосується чаві, то він таємно покинув дім, і я більше його не бачив.

Жінки ячали, їхні голоси змішувалися з різкими звуками рогів, а ми проходили через село повільно, зовсім повільно, під набіглими хмарами, ми, сім'я мого батька, вимащені наблакитно, штивні як опудала, з порожніми, позбавленими виразу обличчями і в камізельках, рясно розшитих бісером. Ми сунули запилюженими вулицями, в какофонії жалоби, а слідом йшла челядь і несла на ношах величезний труп. Метр Лунре був з нами, у своєму олондрійському костюмі, в тому самому, що дав привід сільським дітям назвати його «плащоносною ящіркою». Його обличчя, не розмальоване, мало вираз задуми; він не сумував, лишень потис мені руку і сказав:

— Тепер ти став смертним…

Він усі сім днів просидів з нами в долині, біля зруйнованого міста, міста Джаджетанет, що кришилося, прикрите туманами, де ми посадовили батькове тіло на одному з древніх каменів і спостерігали, як провалюється його плоть, прана дощами. «Куди піду я, щоб зустріти світанок? — співали наймані співаки. — Не вколов він ногу терниною, не залишає він сліду кривавого». Батькова джат лежала поруч нього, пузата, як він сам, аж блискуча від багаторічного запопадливого пещення маминими руками; лиш пір'я обвисло.

Оскільки батько займав високе становище, жалобну церемонію пошанували увагою: присутніми були більшість тіомців,