Читати книгу - "Спалені мрії"

І всі жінки, як по команді, кинувши свої заступи, якими копали картоплю, побігли до дороги. «Може, то наші чоловіки?» – раділа кожна. Згодом їхні погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своїх вони там не побачили.

– Хлопці, ви хто такі й звідки йдете? – питали хором.

– Поранені ми, під вашим Березним із німцями билися, та ще один бій був недалеко від Чернігова. Убитих багато, а нам пощастило. Зараз на Олександрівку в госпіталь прямуємо.

Розчарування одразу минуло, тепер вони й цим були раді.

– Ми чули, два дні гуркотіло! – знову майже хором. – І літаків туди багато летіло, як наших, так і німецьких. Говорили, що все містечко перемісили, навіть у нас земля двигтіла. – А самі їх розглядають.

– Нічого, погнали німця далі. Неохоче, але тікає, – посміхалися солдати.

Від їхніх поглядів і посмішок оживало щось у душі жіночій. Одразу не таким чорним здавалося поле і не таким сірим небо. Стукало серце у грудях, і давно забута млість розливалася по тілу.

– Дайте хоч одного поцілувати, – пробиралася до них Христина.

– Наші ж ви рідненькі! – Осмілівши, жінки обіймали солдатів.

Серед них навіть упізнали декого, хто їхню Березівку звільняв. А метнувшись за торбинами зі своїми харчами, пригощали їх молоком та картоплею.

– Поїсти ми не проти, бо під Березним у таборі нас погано годували, та й лікували, сказати по правді, не дуже. Тому й захляли, – розповідали солдати.

– Чому ж у нашому селі не просили? Правда, й давати вже нема чого, німці що могли позабирали, своїм самі повіддавали, – хотілося їм виправдатися за свою бідність.

– Просили, аякже, їсти ж то хочеться. М’яса у вашої баби Коржихи на Соломахівці наїлися, – пригадавши, чомусь кривилися. – Люди до неї направили, кажуть, вона перед відступом німців молоду телицю зарізала, щоб ті з собою не прихопили, – тепер розповідали жартома. – Баба не відмовила, тільки від м’яса вже не той дух ішов, каже, що солі ніде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсім не засмерділося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поїли.

– Їжте, дорогенькі, що в нас є, а по дорозі знову просіть, то так і доберетеся, – поки радили жінки, вже й навкруги возів ходили, де сиділи й лежали поранені бійці.

– Ми ваше з собою заберемо. Якщо після того м’яса все добре буде, тоді й з’їмо, щоб харчі не перевести, – і про таке вони жартома. – Спасибі, дай Боже вам своїх діждатися! – дякували, оглядаючись.

– А скоро війна скінчиться? – схаменулися жінки, забувши про найголовніше.

– Скоро!!! – розкотилося по всьому полю.

Колона віддалялася, а жінки ще деякий час стояли на дорозі й махали їм своїми хустинами. «Скоро! Скоро! Скоро!» – свистів вітер, ніби повторюючи слова. І жінки стояли мов заворожені, насолоджуючись почутим.

– Дорогенькі молодички, пропустіть ще одного! – кричав хтось позаду них. – Та дайте хоч подивитися на вас! Хто такі будете? Свої чи чужі, – не вгавав солдат із перев’язаною рукою. – Чого такі худі стали? – находу встиг помацати кожну здоровою рукою. – Був би час, я б… ой! Розігнав вам кров, а то обличчя сині, мов пупи курячі, – намагався їх розвеселити.

– Та це ж Петро, Антипа Ювженка син, тобто Шурочки-перекладачки брат, – першою впізнала його Мар’яна.

– Петро, наш Петро! – кинулися жінки до свого земляка. – Солдат із фронту, наш, березівський! – тягли до нього руки, аби хоч доторкнутися.

– Та обережно ви, сороки-білобокі, не чіпляйтеся, бачите, рука прив’язана. Був би здоровий, залишився б хоч на одну ніч!.. Гей-гей! – махав їм, поспішаючи за своїми, бо ті були вже далеченько. – Не сумуйте, я хоч на день прийду в село; якщо не відпустять, то втечу з госпіталю. Бувайте здорові! – кричав він, усе рідше оглядаючись.

– Чому ж ми про Шурочку нічого не спитали? – схаменулися лише зараз. – Чи жива вона?

– Жива, – запевняла Мар’яна. – В іншому селі в родичів переховувалась, ніхто не говорив, де саме. – Навіть вона до останнього не знала, що та молоденька дівчина на партизан працювала. – Отак майже два роки витримала! – дивувалася й зараз. – Вона тут, а батько і брат на фронті воювали. Яка тільки сім’я! – не лише вона, все село ними пишалося. – Це ж її дід нашу двоповерхову школу будував ще до революції, – переказувала розповіді діда Сави. – Змурували з цегли один поверх, а тут зі Стольного на Низівку великий пан їхав – Мусін-Пушкін. Чули про такого? Спинився, розпитав, хто будує земську школу. А взнавши, що не буде другого поверху, велів покликати наших панів та й каже: «Не жалійте грошей, люди добрі, бо ваші діти тут ще помістяться, а онукам уже ніде буде вчитися». Пообіцяв дати дерев’яні балки з російського лісу, і навіть сказав, коли їх забрати в Низівці з потяга. Наші не повірили, однак поїхали і привезли. Так і збудували двоповерхову. Той пан за свої балки і копійки не взяв.

– І для чого вони йому, аби в кишені брязкали. Дід Кирило казав, що в пана було десять тисяч десятин землі, – пригадувала Христина. – Не тільки у Стольному, а ще в багатьох селах і хуторах. Він із роду багатих Безбородьків. А звання таке довге, що й вимовити