Читати книгу - "Спалені мрії"

– Нема вже давно ні графа, ні єго превосходительства. Якщо встиг за кордон виїхати, то, може, і живий залишився. Та як би там не було, нам школа залишилася, і за те йому спасибі, – продовжила розмову Мар’яна. – Тепер ще й наші онуки там навчатимуться.

– Була б вам школа, мало не підірвали її, – насупилася Марія та насунула хустку майже на брови, бо ще часто ввижалися їй німці. – Партизани хотіли її підірвати, коли на першому поверсі в німецькому госпіталі серед поранених якийсь обер-лейтенант лежав.

– Те вже минулося, – махнула рукою Мар’яна. – Ціла наша школа, дякуючи діду Саві й тій Шурочці, яку ми сьогодні згадували. Дивно виходить: дід будував, але й гадки на мав, що колись його онука порятує ту школу.

Розговорившись про минуле, вони за роботою ще довго згадували давні часи, а потім і недавно пережите, ніби їх випустили із в’язниці. Усе погане хотілося якомога швидше викинути зі своєї пам’яті. Тріпотіла тепер душечка, мов молода ластівка крильцями, навчившись літати. А потім мліла від думки про свого чоловіка – як зустрічатиме, що скаже та як він поцілує.

– Скоро! Скоро! Скоро! – повторила Христина. – Кричать ще й досі чи то мені вчувається? – шукала очима солдатів у полі.

Радісно посміхаючись, вони брудними руками протирали очі. Раділи і вдома та надіялися на владу. Як вона їм не дошкуляла, а вони знову чекали хорошої, яка за них горою стане. Навіть самі дивувалися – і що за люди ці українці, що тільки їм не робили, а вони зла не тримають, усе позабирали, а вони тільки б робити, голодом морили, а їх знову багато.

– Коли наші повернуться, ми ще більше дітей народимо, – сміялася Марія Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його їстиме?

– Свої тепер у владі будуть, інакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так їй добре було від тієї думки.

– Нехай списані з фронту покерують, поки наші справжні солдати повернуться! – Хотілося і Мар’яні того майбутнього, якого вони чекали.

Зовсім скоро пересвідчилися, що то були лише солодкі мрії. Нова влада в селі була, але колгоспними справами ніхто майже не займався. Зерно, яке вдалося на полі зібрати, лежало в клуні і пріло. Як не порожньо було в людських коморах, та колгоспне ніхто не крав, боялися, згадуючи довоєнні роки. Люди доробляли дещо в полі й у селі також – вичистили і вимили клуб, за ним приміщення школи, чекаючи команди про навчання дітей. Про події з фронту не чули з тих пір, коли провели останніх бійців разом із партизанами. Радіо ще мовчало, а німецьких приймачів уже не було.

– Ти, Мар’яно, дарма бідкалася, що у нас безвладдя. Учора привезли з райкому голову колгоспу, раніше три було, тепер один керуватиме, – повідомив дід Сава, йдучи під вечір із центру.

– А ви звідки знаєте? – цікавилася вона, переходячи дорогу з відром води.

– Таких, як я, голова сільради – отой безрукий, якого ще після наступу залишили, – викликав до себе, а прибулий, нічого не знаючи, теж підпрягався. Крім мене, Никифорович там був, Юхим, Ольга, жінка поліцая, і ще декілька чоловік. Писали пояснення, як і чому пособляли німцям. Хто не вмів, той просто хрестик поставив, сам не знаючи за що.

Тепер Мар’яна розгледіла стомлене і стурбоване обличчя діда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись поділися, а перед очима, як часто було, знову з’явився німецький комендант і місцеві поліцаї з нагайками. Здається, навіть відчула, як болить після них усеньке побите тіло. Навіть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замість молока з грудей текла.

– Так ви ж із партизанами! І папір у вас є! – одразу затремтів її голос.

– Забрав він мій папір, а пояснення все одно писати змусив. І так мені повіяло тими давніми пережитими роками, коли будь-хто в шкіряній куртці міг тебе вбити. А коли я проговорився, що відбував строк після розкуркулення, то він більше і розмовляти зі мною не захотів, – спокійно, але понуро відповів дід Сава.

– А як звати тих начальників? – поцікавилася Мар’яна. – Я навіть не знаю імені того офіцера, що вже місяць тут головує.

– Вік би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партії, мабуть, бо я за ці роки і забув за партію, а вони тільки сьогодні разів п’ять про неї нагадали. «Під керівництвом комуністичної партії наша армія пішла в наступ, під керівництвом розбила ворога…» – повторював їхні слова. – Під тим керівництвом ми оце до такого дожилися, – він зиркав на всі боки. – Можливо, мене той папірець і спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свій показувати, сперечався, показував свої поранення, які отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тій кімнаті, куди німці арештованих кидали. Замкнули двері, ще й варту поставили. І, скажи тоді, чим вони відрізняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нічого зрозуміти.

– Хто знає. Якогось пораненого солдата. Тільки чого так круто беруть? – дивувався дід Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яниці, якого тітка Лисавета собі в зяті бере, біля того начальника крутяться. Усі тверезі, й головне, що теж за партизанів себе видають. Не пішли з ними на