Читати книгу - "Киянка Красуня Подолянка"

А тоді до слуг:

— Порубайте но шкури боброві, а мед, пшеницю й віск у море викиньте — хай не заваджають!

Висипали ханові слуги пшеницю в море, повикидали мед і віск, а боброві шкури порубали палашами на локшину. Князеві ж посли дивилися на це мовчки і мали великий жаль у серці.

«Стільки добра, стільки праці людської іродів бусурмен[40] знищив! — думали собі. — Певно й справді воно в нього вартости не має.»

А хан каже до них:

— Ось бачите! Не треба мені нічого того, що ви привезли, і Подолянки я вам не віддам! Але, як задумає ваш князь на нас війною йти, то я вашу князівну накажу в мішок зав'язати і також у море вкинути. Як не буде наша, то не буде й ваша…

Засмутилися посли, завернули валку возів і поїхали назад.

Але за місяць приїжджають інші посли від київського князя з іншим викупом: привозять ханові десять бочівок червінців[41] і десять возів дорогої зброї. І знову просять:

— Візьми, хане, червінці й зброю, а нам віддай князівну!

— Оце добре, що ви мені пригадали! — відповідає хан. — Бо я зовсім забув!

Кликнув, як і за першим разом, слуг, наказав відчинити скрабницю і зброївню, витягнути десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї та й висипати все в море.

— Забагато в мене того всього завелося, — каже. — Зброя іржавіє, а червінці вже в грудки злипаються — треба лопатами пересипати…

Вернулися і вдруге київські посли із золотом та зброєю, але без Подолянки. А тут уже й посланці від ханового сина прибувають і вістку приносять, що повертається ханенко із здобиччю незчисленною. Тільки що вози з добром дуже важкі, а бранці,[42] поморені далекою дорогою, скоро йти не можуть, тож і військо з ними мусить поволі просуватися.

Зрадів дуже старий хан, як це почув. Зараз у всі сторони світу гінців розіслав, щоб просили всіх володарів сусідніх і найбільших вельмож на весілля.

Почали гості з'їжджатися, а тут і сам ханів син із здобиччю прибув. Тисячі возів із золотом за ним приїхали, тисячі верблюдів, дорогими тканинами, пахощами та солодощами навантажені, і сто тисяч здобутих у війні бранців прийшли.

Хан сина улюбленого обіймає і хвалиться йому:

— Поки ти, сину, воював і добро всяке здобував, я тут також дарма не сидів. Придбав для тебе наречену. Подивись, чи до вподоби тобі…

Та кому б така красуня, як Киянка-Подолянка, не сподобалася! Ханенко, як лише побачив її, то сам не знав, що з ним діється.

— Бачу, — каже до батька, — що ти ще краще від мене справився. Велику здобич я здобув, але вся вона і мізинця цієї дівчини не варта.

А Киянка Красуня Подолянка в думках до Бога молитву заносить:

«Та й страшний же цей ханів син! Гордий та жорстокий та непривітний! Не допусти, Господоньку, щоб він мені за чоловіка став!»

А ханські слуги тим часом золото в засіки зсипають, всяке інше добро по коморах ховають, бранців поміж собою ділять. Ще всієї роботи не скінчили, аж у браму — стук-стук! — втретє посли від київського князя просяться. Пригнали сто табунів коней,[43] бистрих, як вітер, і тисячу татарських бранців, давніше у війні здобутих. І знову просять:

— Візьми, хане, коней, прийми своїх підданих, що в нас у неволі пробували, а нам віддай нашу князівну Киянку Красуню Подолянку. Відколи її нестало, над містом сонце не світить, батьки за нею побиваються, брати й сестри з жури помарніли, всі кияни очі виплакали. Віддай нашу князівну!

Та тверде було бусурманське серце. Камінь зм'як би скоріше, ніж воно. І хан не лише не змилосердився, а ще й посміятися з князевих послів схотів. Покликав князівну, зібрав усіх вельмож, усіх гостей і при них та при синові всю пригоду з Подолянкою оповів.

— Тепер, — каже, — вони привезли мені сто табунів коней і пригнали тисячу наших підданих, що у війні в неволю попали. Дивіться ж, що я на це скажу!

Гукнув на слуг і наказує:

— Їдьте мерщій на пасовисько і відділіть сто табунів коней, а в місті наловіть тисячу людей! Коней порозганяйте у степ, а людям голови повідрубуйте! Забагато маємо коней, а від людей тісно в місті.