Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

літо на Гаваях, вечір на Бродвеї, скейтборд у Флориді, серфінг на Багамах, фестиваль у Каннах, вікенд у Діснейленді… що там ще? лижви в Карпатах, любов у Парижі, борделі в Амстердамі, пиво в Баварії, хокей в Канаді, реґґей на Ямайці, рулетки в Монте-Карло, хмародери в Нью-Йорку, сигари на Кубі, війна в Югославії, золото на Алясці, полювання в Африці, еміґранти на Брайтон-Біч, терористи в Палестині, нірвана в Індії, нафта в Еміратах, мистецтво на Монмартрі, ґоґєн на Таїті, рок у Вудстоку, харакірі в Кіото, карнавал у Бразилії, зцілення в Люрді, джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в Уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані, жах у Піднебессі, папа у Ватикані, вежа в Вавилоні, бомба в Хіросімі, румба в Барбадосі, караван в Пустелі, королева в Англії, сауна в Фінляндії, ленін в Мавзолеї, тіні в Раю, саркофаг у Чорнобилі, канкан у Мулен-Ружі, сир у Маслі, бузина на Городі, дядько в Києві, lucy on the Sky, острови в Океані, аліса в Задзеркаллі, fool on the Hill, істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою…[44]

Тягучий, одноманітний ритм і потік координат з цього списку викликають запаморочливий ефект. Жителям країв, які колись складали Радянський Союз, раптом відкрився весь світ. Поздовжня лінія Ліотарової епохи повної інформації щойно перетнулася із залізною завісою; пострадянський простір наповнився повідомленнями, якими намагаються оперувати пострадянські інтелектуали. На думку політолога Володимира Вітковського, пострадянська Україна витворена зусиллями пост-інтелектуального суспільства, в якому наплив інформації дедалі зростає, тож чимраз важче дійти істини: «Достатньо затопити пресу та ефір потоками рекламної, комерційної, примітивно розважальної інформації та дезінформації, аби будь-яка думка «розчинилася» чи була знівельована в масовому сприйнятті до загального «сірого» рівня»[45]. У «Воццеку» світ стиснувся до того, що, здається, нагадує набір фраз на рекламному плакаті турфірми.

Наразі легкодоступні завдяки Заходові німецькі, французькі, а надто англійські слова і фрази частенько миготять на сторінках пострадянської української прози. Так, Оксана Забужко знайомить своїх читачів з такими англійськими фразами й словами, як «beggars can’t be choosers» («Не про злидня перебір»), «mortgage insurance» («позика, страхова забезпека») і «fits all ages» («для будь-якого віку»). Андрухович кидає устами своїх героїв: «Ессо la primavera» («Ось і весна!»), а також «asshole» («кретин») і «Oh, fucking shit!» («От лайно!»), тим часом Кононенко — «Fruitful cooperation in the nearest future» («плідну співпрацю в найближчому майбутньому»). Іздрик пропонує «Lecken Sie mir Arch!» [так в ориґіналі] («Поцілуйте мене в дупу!»), купу торгових марок західних комерційних продуктів, а також розділ під назвою «Never Say Never Again» («Ніколи не говори ніколи»). Ці українські письменники представляють нам нового інтелектуал, який почувається у повсякденних ситуаціях як риба у воді і володіє вуличною мовою Заходу[46].

Тільки-но це стало можливим, українські інтелектуали почали вибиратися на Захід, аби долучитися до різних конференцій і культурних проектів. За кордоном вони часто виступали «послами» від України, бо ж в очах Заходу ці інтелектуали репрезентували Україну та українців. Такі поїздки на Захід описано в численних творах пострадянських українських письменників. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко-нараторка проводить час в Нью-Йорку, Кембриджі, штат Массачусетс, а також штаті Пенсильванія, розповідаючи тамтешнім жителям про Україну. На світанні 90-х Маріанна в романі «Імітація» відвідує школу для художників у Західній Європі і працює в Києві з колом американських експатріантів над проектами гуманітарної допомоги. Станіслав Перфецький їде до Венеції, щоб виступити з доповіддю на семінарі «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?». Наратор Москальця у «Вечірньому меді» їде в Мюнхен в пошуках культури, яка поважає своїх інтелектуалів. Наратор Діброви просочується до США з групою молоді, яка подорожує туди, щоб набути професійного досвіду в західних фірмах, оскільки, як каже наратор: «[наприкінці доби гласності] стало зрозуміло, що курс треба брати на американські гроші»[47]. Відтак Діброва пропонує читачеві на двох сторінках детальний опис американського супермаркету очима наратора[48].

За тією обставиною, що всі ці інтелектуальні герої їдуть на Захід, прозирає думка, що пострадянські українські письменники вбачали у цьому обов’язок інтелектуала — «відкривати» Захід для України, і що одна з їхніх ролей полягає в посередництві між Україною і західним світом. Такі літературні екскурсії на досі недоступні терени споріднюють ці твори з так званими романами-мандрівками, з яких читачі, земляки автора, дізнаються про екзотичні місця. У певному сенсі ці інтелектуали діють як авантюристи — першопрохідці, які забиваються у незнані й загадкові краї, а відтак розказують про всілякі пригоди на чужині своїм землякам.

Якщо накидати оком на мандрівки на Захід, до яких вдавались інтелектуали у пострадянській українській прозі, важливо вказати на роль української діаспори, що проживає на цих землях, зокрема, представники інтелектуалів з діаспори[49]. Ця діаспора відіграла важливу роль в організації перемовин і конференцій, на які запрошували українських інтелектуалів; саме під таким приводом чимало інтелектуалів з України і вибралися вперше