Читати книгу - "Вовк-тотем"

Старий передав свою підзорну трубу Ченю, щоб той міг відновити з обох труб бінокль і з нього спостерігати за вовками. Цей бінокль, який колись розламали на дві окремі підзорні труби був радянським військовим біноклем багаторазового збільшення, його Біліґ підібрав з поля бою між радянськими та японськими військовими в Орхонському степу ще двадцять років тому. Річ у тім, що Орхонський степ розташований у західній частині південного краю Великого Хінґану, рівно на північ над Пекіном і на самому кордоні з Монголією. З давніх давен ця місцина слугувала прохідним шляхом на південь з Північного Сходу та з монгольських степів, і з давніх давен вона перетворювалася на поле бою між різними націями й кочовиками різних національностей, які хотіли її завоювати. Кочові скотарі й осідлі ханьці перетягували її кожний на себе, мов пилку, тож і для них вона приховувала конфлікт. Під час Другої світової війни трохи на північ звідси точилися масштабні й жорстокі бої між радянськими і японськими військами, а наприкінці війни це місце стало великим прохідним шляхом для радянських і монгольських військових, які звідси виступали на північний схід. Навіть досі в Орхонському степу залишилося декілька глибоких колій, прокладених гусеницями танків, які вилися долиною, мов висохлі річки, а також і остови самих танків та бронетранспортерів. Скотарі в тих краях майже всі мали в себе або радянські, або японські військові ножі, чайники, заступи, каски, біноклі тощо. Наприклад, довгий залізний ланцюг, яким Гасмаа припинала теля, насправді був гальмівним ланцюгом радянської вантажівки. Але серед усіх цих радянсько-японських речей найбільше поціновувалися кочовиками біноклі, і на сьогодні вони перетворилися на важливе знаряддя виробництва для мешканців Орхонського степу.

При цьому скотарі Орхонського степу пристосувалися розламувати біноклі на дві окремі підзорні труби: по-перше, так було компактніше їх носити з собою, по-друге, їх можна було накладати одна на одну задля сильнішого збільшення. Скотарі надзвичайно цінували речі, які не могли виробляти самі. Зір у монгольських степовиків був відмінний, однак не міг зрівнятися з вовчим, проте підзорна труба саме давала змогу зрівнятися або й перевершити вовків у здатності далеко бачити. Біліґ зауважував, що відколи в степу з’явилися біноклі, у мисливців побільшало здобичі й стало легше знаходити коней, які загубилися. Однак Біліґ також додав, що йому здається, ніби й зір вовків став значно гострішим, адже якщо дивитися здаля в бінокль на вовка, іноді можна побачити, що він саме пильно дивиться у твій бінокль.

Після того як Чень Чжень прожив у юрті Старого півроку, якось той вийняв зі скрині, пошарудівши аж на її дні, другу половину бінокля й подарував її Ченю, що викликало страшенну заздрість у сина Біліґа Бата, який, хоча й був конопасом, однак мав лише бінокль вітчизняного виробництва. Радянський же бінокль, хоча й уже старий, із подертим та потертим корпусом, був, однак, високої якості й багаторазового збільшення, тож Чень Чжень майже не випускав його з рук, загортав у червону шовкову хустинку і дуже рідко користувався ним, хіба що потрібно було допомогти чередникам знайти корову або конопасам знайти коня. Він також брав його з собою, коли йшов із Біліґом на полювання.

Тепер Чень Чжень розглядав у бінокль «мисливський майданчик». Відколи в нього з’явилися ці «очі» мисливця, пробудилася нарешті і його мисливська сутність, прихована в душі. Адже предки всіх людей були мисливцями, мисливець — це була перша в світі роль, яку зіграла людина, і грала її найдовше. Чень Чжень подумав, що якщо вже він приїхав із прогресивної столиці в цей дикий степ, то варто «здичавіти» і спробувати на собі цю найпершу роль людства. Однак він відчув, що його мисливська сутність пробудилася дещо запізно й пошкодував, що є нащадком землеробів. Землероби давно вже, може, протягом десятків сотень поколінь, вживаючи в їжу зернові й овочі, перетворилися на боязких овечок і втратили кров своїх кочових предків Янь-ді та Хуан-ді.[19] Причому вони не тільки втратили свою мисливську сутність, але й самі перетворилися на об’єкт мисливства.

Вовча зграя все ніяк не виявляла своїх намірів, тож терпіння Ченя майже вичерпалося. Він спитав Старого:

— Ну вони сьогодні почнуть, нарешті, облаву чи ні? Може, вони чекатимуть, доки стемніє?

Старий, стишивши голос, відповів:

— Щоб воювати, потрібне терпіння. Як же без нього? Усі можливості в світі даються тільки терплячим людям та звірям. Навіть знавець своєї справи може розгледіти можливості тільки завдяки терпінню. Як би інакше кіннота Чингісхана могла розбити стотисячну армію Цзінів чи підкорити десятки держав? Тільки вовчої войовничості для цього замало, потрібна ще й вовча терплячість. Як би багато ворогів не було, і якими б сильними вони не були, у них все одно будуть моменти неуважності. Здоровий кінь може втратити пильність, і тоді невеликий вовк матиме можливість його загризти. У кого бракує терпіння — той не вовк, не мисливець, не Чингісхан! Ти тільки й говориш, що хочеш зрозуміти вовків, зрозуміти Чингісхана… а ти спочатку навчися бути терплячим!

Було помітно, що Старий трохи гнівається, тож Чень Чжень більше не наважувався запитати, а вирішив терпляче загартовувати свою терплячість. Він навів підзорну трубу на одного з вовків, якого розглядав уже з усіх боків, але той так само лежав собі вже півдня, ніби мертвий, анітрохи не ворушачись. Пізніше Старий уже поблажливіше спитав:

— От ти лежиш тут уже півдня, а ти подумав за цей час, на що саме чекають вовки?

Чень Чжень похитав головою, тож Старий відповів:

— Вони чекають, поки дзерени наїдяться і їх зморить сон.

Ченя вразила ця думка:

— Не може бути, щоб вовки були такими розумними! Невже вони знають, що слід починати діяти