Читати книгу - "Захребетник"

Небезпечний, швидкий і знає собі ціну.

— Ас-салям-алейкум, — привітався гість, галантно описавши чотками в повітрі бездоганну «вісімку». Жест нагадав Джеймсові фехтувальний прийом однієї з турристанських шкіл бою на шаблях. — Дозвольте відрекомендуватися: Азіз-бей Фатлах ібн-Хасан аль-Шох Мазандерані. Хайль-баші Другого спеціального відділу дізнань Канцелярії Припинення Бадандена.

Помітивши, як повільно міняється хлопцеві обличчя, гість зглянувся над приїжджим, не здатним з першого разу запам’ятати настільки просте ім’я, і милостиво Додав:

— Але ви можете називати мене просто Азіз-беєм.

— Алейкум-ас-салям, — Джеймс підвівся й додав до свого поклона-відповіді посмішку, достатньо привітну, аби Азіз-бей не вважав себе приниженим. — Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо. Прошу сідати. Чим можу бути корисний?

«Хайль-баші? Одначе! Серйозний чин до нас прийшов! В армії Бадандена хайль-баші командує подвійною тисячею. А в Канцелярії Припинення? Двома сотнями мушерифів?»

Перш ніж легко вмоститися в крісло, Азіз-бей продемонстрував співрозмовникові шестикутний значок-персоналій з руною Порядку — на ньому був каральний меч та баданденська зірка. Значок спалахнув зеленим полум’ям, над ним спливло об’ємне Азізове лице, підтверджуючи повноваження хайль-баші.

Якби значком заволодів самозванець, у його руці той сяйнув би червоним вогнем, миттєво розжарився б і залишив би на долоні злодія нічим не змиване тавро: «Син шакала».

— Наскільки нам відомо, вчора ввечері на вулиці Малих Карбувальників на вас було скоєно підступний напад. Унаслідок цього вас було поранено й доставлено сюди, а сам нападник утік. Мені доручено зробити дізнання в цій справі, з’ясувати всі обставини й встановити, чи є в цьому склад злочину. Ви підтверджуєте факт нападу?

Джеймс підвівся з ліжка й пересів у друге крісло, намагаючись триматися так само невимушено. Бути відвертим із цим високоповажним нишпоркою він не збирався. Але й заперечувати очевидне — нерозумно.

— Підтверджую. І маю заяву.

— Я слухаю.

— Це був чесний двобій, а не підступний напад.

— Дуель?

— Загалом, так. Один на один, із оголошенням намірів.

— Дуже цікаво. І хто ж, дозвольте запитати, був вашим супротивником?

— Він не назвався. Втім, мого імені він теж не запитував.

— У вас були секунданти?

— Ні.

— Отже, правил дуелі не було дотримано. Цей випадок можна класифікувати, як…

— Даруйте, шановний Азіз-бею, — урвав його Джеймс, як і раніше посміхаючись, але куди стриманіше. Класифікація хайль-баші, ще не почавшись, йому вже не подобалася. — В пункті 7-Ь Міжнародного Дуельного кодексу, ратифікованого, у тому числі, Реттією та Баданденом…

— Я пам’ятаю кодекс, о велемудрий віконте, — теж посміхнувся хайль-баші. І якщо Джеймсова посмішка була крижана, то посмішка Азіз-бея нагадувала ковану крицю. — В особливих випадках, таких, як нагальний захист честі… Вибачите за нескромне запитання, але що ж було приводом для вашого двобою?

Зрозуміло, Джеймс мав повне право не відповідати. Але навіщо сваритися з представником Канцелярії Припинення? З Азіз-беєм узагалі не виникало жодного бажання сваритися, навіть коли б він не був «офіційним гостем». Навпаки, народжувалося палке бажання опинитися від нього якнайдалі. І ніколи більше не бачити цього обличчя — вродливого, але начебто витесаного з мореного дуба, зі старим шрамом і сталевою привітністю.

Чи боявся хлопець хайль-баші?

О, ні!

Чого б то?! — нехай його злочинці бояться.

Але в присутності баданденця Джеймс почувавсь якось незатишно.

— Ми засперечалися через один фехтувальний прийом. І щоб розв’язати нашу суперечку, оголили шпаги. Ну, а потім… Трохи захопилися.

— Розумію.

Цього разу посмішка в Азіз-бея була цілком людяна. Джеймс навіть відчув крихту симпатії до хайль-баші. Можливо, поза службою баданденець — наймиліший чоловік і найприємніший співрозмовник, любитель поезії та полювання на фазанів.

На відміну від робочих годин, коли він — «при виконанні».

У двері сунувся хабіб — він хотів сказати хайль-баші, що пораненому потрібен спокій. Справа, мабуть, полягала не так у спокої для пораненого, як у бажанні лікаря нагадати про своє існування. Але Азіз-бей, хоча й сидів спиною до аль-Басані, значущо насупився й мовчки теребив чотки — тож козлобородому султану цілителів довелося зникнути, немов росі під промінням сонця.

Певно, вирішив зазирнути пізніше.

— Чому ж ваш суперник, у такому разі, втік? Якщо то була чесна дуель чи просто суперечка двох фехтувальників?

— Не знаю.

Джеймс знизав плечима й закинув ногу на ногу.

— У вас є припущення щодо цього?

— Можливо, мій опонент побоювався, що його зопалу приймуть за грабіжника чи вбивцю?

Азіз-бей погладив свою чудесну бороду, пропускаючи кучері між пальцями.

— Це було би недалеко від істини. Саме він наполіг на з’ясуванні вашої суперечки у двобої?