Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Додому Шамхат повертається сама, не пошанована, без слуг із пальмовими віялами, і люди кажуть:

— Ось йде діва Шамхат, очей на нікого не зводить, нас не помічає. Над чим вона замислилась?

Звідки знати гончарам, пекарям, кожум’якам, крамарям міста Урука, про що думає Шамхат? Чим ближче вона підходила до свого дому, тим гучніше билось її серце. Але не через те, що мала обтрусити з себе пил скорботи за братом Енкіду, бо й так збиралась це зробити. Надто невчасно її покликали. А що, коли дівчинка отямилась і спитала: «Чому немає коло мене моєї матері Шамхат? І де мій батько Енкіду?»

Яка нісенітниця! Шамхат аж зупинилась, тупнула ногою, взуту в просту сандалію на очеретяній підошві. Вона не вірила малій. Мабуть, дітиська глузували над калічкою, і та розсердилась. А в сердиту душу вселяється демон розпачу й спонукає до брехливих слів і вчинків. Хто ж виховував цю малу? Сама Шамхат нізащо не насмілилась би бовкнути таке дитиною, бо це вартує добрих різок.

Однак боги надто суворо покарали цю дитину, та й саму Шамхат, бо зробили її ледь не вбивцею. Їй ще цього бракувало! Чи, може, Гашанна таким чином вирішила витіснити з її серця жаль за Енкіду? Як пробивають дірку в загаті, щоб вода не зруйнувала її. Всевідаюча Гашанна знає жіноче серце. Знає, що коли жінка не пішла одразу за милим в Країну без вороття, то не піде туди й згодом. Бо її перестрів би Той, хто пильнує воріт[49], і сказав би: «Ти не слуга, не рабиня, і не жона йому, пощо тобі йти? Не зневажай закону Нерґаля, не порушуй ме Гашанни. Не впізнаєш свого брата і він не впізнає тебе, у темряві й смутку нічим йому не прислужишся. Ти хоч уявляєш собі кур, дівице? Уту його боїться, Нанна його уникає, воїни Ана туди не заглядають».

Ні, Шамхат має своє маленьке місце у цьому світі. Вона більше не гнівитиме богів. Жалобна одежа додає їй ще більшого смирення, жінка ступає тихо, бо на ній нема жодної прикраси. І вона знову чує:

— Дивіться, Шамхат повертається від старійшин. Мабуть, знову візьметься за своє жіноче веселе діло, зароблятиме для Урука срібло. Давно б отак!

Ще й всміхаються, кляті! Шамхат підбирає ображено губи, але вони самі по собі складаються в глузливу посмішку. Й вона відчуває, як осоружна їй ця вбога одежа, що барвою зливається з брудними стінами халуп, вкритих пилом кущиків на узбіччі. Якщо впаде Шамхат, ніхто й не помітить її на цій запилюженій дорозі. Ще й ззаду над’їхав візок, запряжений віслюком, і візник її грубо вилаяв:

— Вступися, стара, мені з дороги!

У себе вдома, навіть у дранті, вона була господинею, панією, а на вулиці, запнута старим покривалом, одразу ж зазнала приниження і грубощів. Не так би говорили з нею, якби вона вбралася в пишні шати, і попереду неї йшов сторож, а позаду — служниця з усім необхідним. Що вони говорили про служницю? Звісно, їй потрібна нова служниця з обома очима. Доросла дівчина, ставна і не скупа на лестощі. А дівча можна вивчити на кухарку й продати. Втім, щось опиралося цій думці, аж стислось серце.

Ось вона увійшла у свій дім, і назустріч їй вибігла заплакана кухарка. Шамхат усе зрозуміла, відсторонила стару, й пішла просто до свого покою. Проте її постіль була порожня.

— Сторож поніс тіло в дім її батька, — пояснила кухарка.

Була в голосі старої жінки покірність долі, але Шамхат розпізнала там зачаєний жах перед тим світом, з якого можуть повернутися лише боги, та й то з великими труднощами, знайшовши собі заручника в світі живих. І це її здивувало. Виявляється, не лише герой Більґамес тікає від смерті, шукаючи місце, куди їй зась, а й ця зів’яла стара жінка намагається віддалити від себе час, коли доведеться вирушити в далеку дорогу. Ніби життя її солодке наче мед. Ніби її життя вартує більше, ніж життя Ені.

— Залиш мене саму, — сказала Шамхат, не обертаючись. — Я тебе покличу.

Коли служниця вийшла, Шамхат сіла на ложе, де померла Ені, й гукнула навздогін у отвір дверей:

— Вона щось говорила перед тим, як…

Хитнулась очеретяна запона, і вона почула голос, що затремтів від сліз:

— Сказала: «Мама».

І настала тиша. Одразу по тому Шамхат обволікло щось гаряче й м’яке, і вона безсило повалилась на ложе. Це було схоже на затемнення сонця, яке буває дуже рідко, коли щось лихе трапляється з Уту. Тільки це затемнення відбулось не на небі, а у самій Шамхат. Темрява зробила її тіло твердим, як випалену в печі цеглу, душа вилетіла з нього і подалась в чужі світи, слідом за маленькою дівчинкою, котра звідкись знала, куди їй іти, а, може, її провадив демон смерті. Однак, душа не бачила жодних демонів. Сторож саме клав перед убогою хижкою плетільника кошиків тіло Ені, сповите в циновку. Він сказав господареві: