Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

Хлопці дружно закотили очі під лоба і голосно зітхнули.

— Як собі хочеш, Ді, а ми мусимо знайти книгу. Де б вона не була, — рішуче постановив Данилко. В такі миті, як оце зараз, журналіст у хлопчикові десь зникав, а натомість з’являвся син морського офіцера, якому краще не перечити. Данилко навіть з виду робився дорослішим та соліднішим. — Знайти і повернути Олені Дмитрівні. Ґарантую, якщо ми це зробимо, вся чортівня в Домі Гукала зникне.

— І як ви це зробите? — напад незрозумілої паніки вихлюпнувся назовні так само незрозумілими й для самої дівчинки сумнівами, вже минув. — Будете ходити по хатах і цікавитися, чи десь у когось часом не завалялося безцінне старовинне Євангеліє? А коли обійдете Мрію, куди далі підете? До Миргорода? До Полтави?

— Нам нікуди не доведеться йти, — подав голос Миколка.

— Що?

— Нам нікуди не доведеться йти, Ді. Не доведеться ходити по хатах. Я знаю, де може бути книга. Точніше, здогадуюся.

У голосі Миколки бриніли нотки перемоги.

— Справді? То просвіти нас, грішних, — посміхнувся Данилко.

— Ви — неуважні, — Миколка заслужено пишався собою і тому почав традиційно — здалеку. — Просто неуважні. Данилко сам про це казав. Ану ж бо, пригадуйте, в тій історії про останній день пана Мріїна… як звали чоловіка, що навів грабіжників на коштовність?

— Навів? — хмикнув Семко. — Що за терміни, друже… Таткова робота дається взнаки?

— Дається, — згодився Миколка. — То як?

— Антон нібито, — невпевнено припустила Діанка.

— Ні, Антип, — згадав Данилко. — Ще й прізвище таке, теж похідне від імені… Федорченко Антип!

— І ви виграєте путівку на Канари! — рекламним голосом ведучого ток-шоу закричав Миколка. — Тобто, я хотів сказати, на болота! А тепер увага: наступне питання — воно буде складніше, ніж попереднє! Хто в містечку Мрія Антипович по-батькові?

— Ніхто, — розгубилася Діанка. — Принаймні з тих, кого я знаю…

— І ви вибуваєте з гри! — бадьоро сповістив Миколка. — В решти гравців є якісь версії?

— Немає, — похмуро буркнув Семко. — І годі тобі клоуна грати, вже всі побачили, який ти тямущий!

— Ну, не такий уже я й тямущий, — засоромився Миколка. — Хоча, якщо ви всі так кажете… Одне слово, нещодавно мені довелося почути розмову мого батька і цвинтарного сторожа Мирона Салія. Про що йшлося, я вже не пригадую…

— Дивно, з такою пам’яттю, — пустив шпильку Семко. Та Миколка й оком не кліпнув.

— Заздрість — це дуже погано, Семчику. Кого хочеш спитай. Так ось, татко називав діда Мирона… знаєте як?

— Дід Мирон? — хіхікнула Діанка.

— Мирон Салій? — долучився Семко.

— Громадянин Салій? — усміхнувся й Данилко.

— Які ж ви всі дотепні! Мироне Антиповичу, ось!

— Тобто ти хочеш сказати, що цей сторож — син того Антипа?

— Хочу, Ді. Хочу й кажу. А що такого? Він доволі старий, аби могти… аби бути сином Антипа. Це ж логічно! І зовсім не схоже на випадковий збіг. Поглянь сама — Антип був місцевим. Влада тоді тут мінялася досить часто, та зрештою встановилася радянська, — від власних здогадів Миколка аж сяяв. — Отже, Антип повернувся у Мрію героєм. Або й не героєм. Не знаю я. Одне слово, книга — якщо вона тут — може бути тільки в Мирона.

— А чому тоді він Салій, а не Федорченко? — підступно спитала Діанка. — Він же хлопчик, має носити батькове прізвище. Так завжди буває.

— Не завжди, — заперечив Данилко. — Дуже часто, але не завжди. Чоловіки також міняють прізвище. З різних причин. Беруть материне дівоче, або жінчине, коли одружуються, або просто змінюють на якесь придумане.

— Точно, — підтримав Семко. — Я колись про такого дядька в кримінальних новинах чув. У нього десять прізвищ було, і на кожне — паспорт, уявляєте? Шлюбний аферист…

— Угу, зовсім як дід Мирон, — ущіпливо мовила Діанка.

— Ти така вперта, Ді, — Миколка скрушно похитав головою. — Ніхто не каже, що дід Мирон — аферист. Просто він міг змінити прізвище. І потім… що ми про нього знаємо?

— А що про нього треба знати? Йому під сімдесят, сторожує на цвинтарі років… — Семко замовк, пригадуючи. — Дуже давно. Коли мій татко був таким, як я, дід Мирон уже охороняв старе кладовище. Тільки на нього ще тоді, мабуть, «дядько» казали…

— Гаразд, — зітхнувши, погодилася Діанка. — Нехай дід Мирон і справді син того Антипа — хоча це нічим не доведено. Але… що далі? Чому ви певні, що книга саме в нього? Може, грабіжники втопили її? Може, продали десь по дорозі за білі копійки? А може, справді не знайшли?..

— У такому разі ми ще раз навідаємося в Дім Гукала, — з удаваною бадьорістю мовив Семко. — Не хвилюйся, Ді, ти лишишся тут, на суші.

— Тебе не