Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Кабачок утік! — із цими словами Діана Бондаренко буквально увірвалася до кімнати Семка Скорика, який марудив час за надзвичайно нудною книжкою зі списку обов’язкових для прочитання перед іспитом з літератури. Була субота, середина сонячного травня, і Семко був готовий радіти будь-якій причині, яка могла б відірвати його від цього остогидлого заняття. Але слова подруги та сльози в куточках її очей одразу відсунули радощі на задній план — кабанчик Кабачок був улюбленцем усієї їхньої компанії і місцевою знаменитістю, а тому звістка про те, що порося в біді, хлопця теж неабияк схвилювала.

— Куди втік? — перепитав Семко і з полегшенням (бо на законних підставах) відклав книжку. — Як утік? І коли?

— Приблизно годину тому, — хлипала Діана. — Ми з мамою поверталися на автівці з Миргорода й зупинилися перед шлагбаумом на нашому залізничному переїзді, бо саме наближався дуже довгий товарняк. Я вирішила вийти з машини, бо захотілося трішки розім’ятися, та щойно відчинила дверцята, як це дурне порося вискочило з салону і чкурнуло геть!

— На болота, чи що? — Семко згадав драговини обабіч залізничної колії і розхвилювався ще дужче. Болота біля містечка Мрія були великими й підступними — краще туди й носа не пхати без потреби… та й за потребою теж. Але що сталося з Кабачком? Він завжди був такою слухняною й розсудливою твариною… Семко спитав про це в Діани, але та лише плечима стенула:

— Не знаю я! Ніколи він таких фокусів не відмочував! Уявляєш — я встигла схопити його за повідець, але він вирвався! Можеш у таке повірити? Вирвався, і лови вітра в полі. Ми з мамою гукали, гукали… все марно. Пропав Кабачок. Пішов на болота — і не повернувся.

«Просто як Снупі доктора Мортімера», — згадав Семко свою улюблену «Собаку Баскервілів».

Але кабанчика треба було якось рятувати. Сам він із того гниловоддя ніколи не вибереться.

— Ти вже розповіла нашим? — поцікавився хлопчик, маючи на увазі двійко спільних друзів, які разом з ним і Діаною складали так звану Команду Мрії — Данила Руденка і Миколку Маковія. Діанка заперечливо похитала головою.

— Ні. Я телефонувала Данилкові по дорозі сюди, але він не відповідав. Здається, він на прийомі в окуліста. А Миколка з батьками поїхав у гості до бабусі, аж у Полтаву. Тож є лише ти. І я, — дівчинка щосили намагалася зберігати спокій, та не змогла і знову зрадницьки захлюпала носом. Хоча ситуація мало надавалася до веселощів, Семко все ж бадьоро посміхнувся.

— Ну то й що?! Хіба цього не досить, Ді? Ось зараз підемо і знайдемо твого Кабачка.

— Та де ми його знайдемо?! — Діана тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, яке там драговиння. Один хибний крок — і шукатимуть уже нас. Із собаками й баграми. Пам’ятаєш історію про хлопчика, який колись давно зник на болотах?

— Отже, не треба робити хибних кроків, — з упевненістю, якої насправді зовсім не відчував, підсумував Семко. Звісно, він страшенно хвилювався за Кабачка, але ж не буде він виказувати своїх сумнівів дівчинці, та ще й заплаканій. Відступивши на крок, пильно оглянув Діанку з ніг до голови.

— Що? — здивувалася та.

— Нічого. Добре, що ти в штанях. І в кросівках. Легше буде по болотах лазити. Я зберуся за хвилину, якщо ти не проти. Почекай мене в передпокої.

Семко справді зібрався дуже швидко, але доти Ді була вже сама не своя від поганих передчуттів. В уяві зринали жахливі картини митарств її ручного поросяти.

— Ну, ходімо ж! — дівчинка шарпнула Семка за руку, вони вдвох вискочили на вулицю і, не стишуючи кроків, побігли в напрямку боліт. По дорозі Семко примудрявся ще й докладно змалювати вміст свого рюкзака — просто щоби Діанка знала, що він, як справжній чоловік, про все подбав.

— Я все взяв, Ді. Все, що треба. Мотузку, ліхтар, рушник, йод і вату… Це не знадобиться, звісно, — квапливо додав він, — та хай буде. Про всяк випадок. Пляшку води взяв, шоколадку і навіть лижі. Шкода, що лише одні. Одна пара, тобто…

— Що?! — шокована Діанка аж пригальмувала. — Які ще лижі? Навіщо?

— Ну, такі… спеціальні. Дуже широкі й короткі. Не зимові, ясна річ. Їх колись мій татко виготовив, аби на болота ходити. Він там якихось метеликів вивчав, з наукового інтересу. Ось і нам знадобилися. Вони правильно розподіляють масу тіла, і людина не грузне. Пам’ятаєш, ми на уроці фізики це проходили?

— Ні, — зізналася Діанка. — Не пригадую.

— Ну, нічого, — великодушно мовив Семко. — Ти, головне, не переймайся. Впораємося. Кабачок — він хлопець розумний, у небезпеку не полізе.

— Ой, щось я вже в цьому сумніваюся, — сумовито похитала головою Діана. — А якщо його занесе у Дім Гукала?