Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

Як колишній урядовий уповноважений і зараз — як уповноважений з прав людини — я можу сказати, що однієї державної волі замало. Хоча би тому, що ми маємо багато повторних рішень ЄСПЛ. Якщо ми подивимось на практику рішень Європейського суду щодо України стосовно статті третьої «Заборона катування» (поводження з особою, яка затримана працівниками правоохоронних органів), то ми побачимо, що ця проблема є системною. Я намагаюся побороти цю проблему, очолюючи і здійснюючи функції національного превентивного механізму проти катувань, але моїх зусиль та зусиль громадськості у цьому питанні недостатньо. Необхідна ще державна позиція стосовно того, що катування є недозволенним поводженням з боку правоохоронних органів. Ми маємо змусити працівників органів внутрішніх справ та прокуратури належним чином виконувати Кримінальний процесуальний кодекс, який, до речі, вже три роки як не містить можливостей використовувати явку з повинною, надану під катуваннями, у якості доказів в кримінальному процесі. Мова йде про те, що необхідно певним чином змінити судову практику, для того щоб судді належним чином виконували КПК, використовуючи статтю 206, яка чітко передбачає: у випадку якщо судді заявлено про порушення прав людини, або якщо він бачить наслідки порушення цих прав, цей суддя має право на ініціативні дії. Таким чином, суд сьогодні стоїть на першій лінії боротьби з катуваннями. Крім цього, це ще й питання до адвокатів, які мають належним чином заявляти клопотання про застосування статті 206 КПК і належним чином доводити судді, що докази, отримані за допомогою катувань не можуть бути визнані належними у кримінальному процесі. І як тільки суд почне відмовляти у застосуванні цих доказів, тоді працівники правоохоронних органів перестануть катувати затриманих. Бо тут ми спостерігаємо цілий ланцюг: катують для того, щоб отримати явку з повинною та добути певні докази для суду.

Коли я ще починала свою діяльність на посаді Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ, то зробила помилку, наслідки якої спостерігала пізніше. На одній із зустрічей з суддями в 2000‑ому році я пообіцяла організувати поїздку у Страсбург, якщо в їхніх рішеннях буде застосована практика ЄСПЛ. Тоді українські судді ще не мали такого досвіду, і я швидко наразилась на проблему, бо вони почали надсилати мені свої рішення нібито із застосуванням практики Європейського суду. Насправді вона там була застосована неправильно. Тому мені здається, що застосування практики ЄСПЛ не може відбуватися заради самого застосування. Вона має бути логічним завершенням правової позиції національного судді. Іншими словами: правова позиція українського судді має співпадати із європейським.

Положення Конституції, особливо ті, що знаходяться у першому та другому розділах, там де йдеться про права людини та принципи, повинні бути розтлумачені відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини. Лише формальне посилання на норми Конституції не завжди дає результат, бо вона повинна тлумачитись не формально, а ціннісно. З цього погляду тлумачення по всім базисним параметрам не може відхилятися від того, яке надає ЄСПЛ.

Що стосується судів загальної юрисдикції, то

посилання на практику ЄСПЛ дає розуміння того, що не можна, наприклад, застосовувати Кримінальний процесуальний кодекс лише формально.

Особливо у контексті обрання запобіжних заходів. Має бути ще забезпечене субстантивне застосування, тобто органічне розуміння прав людини, відповідно до їхнього сутнісного змісту. Це дуже складно зробити шляхом застосування законів як простого тексту — повинно бути органічне розуміння. А в нашій пострадянській традиції, де суди були елементом каральної системи, подібні приклади знайти дуже складно. Саме тому треба розглядати, як відбувається застосування законів у контексті дотримання і забезпечення прав людини. І практика ЄСПЛ — це чудовий приклад такого контексту.

Після засідання Конституційної комісії при Президенті України були внесені пропозиції введення конституційної скарги. За допомогою цього інструменту людина, права якої порушуються, після вичерпання всіх засобів правового захисту та отримання остаточного рішення суду, може оскаржувати у Конституційному суді закон, на підставі якого було прийняте рішення. Я вважаю, що це може стати наступним кроком для зменшення навантаження на ЄСПЛ по аналогії із повноваженнями Конституційного суду Турції, де також існує інститут конституційної скарги.

Що стосується судів загальної юрисдикції, то на перше місце я би поставив пропозиції щодо незалежності судової влади та розуміння того, що це окрема гілка влади, на чолі якої стають відповідальні судді, що забезпечують поступовий розвиток правової системи своїм власним прикладом. Я розумію, що це питання еволюційне, бо революційні заходи не завжди можуть принести ефективний результат, а іноді навіть можуть відкинути країну назад. Справа в тому, що судова влада — це елемент правової культури. Я погоджуюсь із тим, що в нашій судовій системі насаджувалося верховенство закону, а не права. Тому дуже важливо, щоб наші судді судили так, як роблять їхні європейські колеги, які на перше місце ставлять людину та принцип верховенства права, а не формальний текст закону та принцип соціалістичної законності.

Більше 70 % скарг українців до ЄСПЛ та його рішень проти України пов'язані із невиконанням судових рішень, і це — системна проблема, яка була викликана популістичною політикою всіх політичних циклів після отримання незалежності, і цей — поточний цикл — не є виключенням. А інші рішення потребують серйозних системних змін щодо заходів індивідуального та загального характеру в контексті виконання рішень ЄСПЛ. Виплата компенсації — це лише один з елементів. І то у нас тут виникають певні проблеми. Саме тому була запропонована ініціатива замінити грошові виплати облігаціями. Найбільш серйозна проблема щодо виконання рішень ЄСПЛ пов'язана із виконанням заходів загального характеру, перебудовою судової та правоохоронної систем на тих засадах, щоби унеможливити аналогічні порушення прав людини у майбутньому. А такі зміни неможливо запровадити простими змінами до законодавства. Тут мають працювати насамперед елементи правової культури та соціальної відповідальності суддів.