Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щойно улігся пил, як розхитана вежова стіна ніби втомилась утримувати рівновагу, і все громаддя гримнуло на землю, розлетівшись на брили та каміння і здійнявши хмару пилу.
У Професора відвисла щелепа. Чоло перетяли глибокі зморшки. Він намагався пригадати, який із небесних кораблів міг зникнути так загадково… Незрозумілі падучі уламки… Падучі зірки…
Його роздуми урвав чийсь настирливий стук. Він обернувся і побачив на широкому віконному карнизі білого птаха із жовтими очима та страхітливим дзьобом, яким він гамселив по склу.
— Краан! — вигукнув Професор Темрявознавства.
Кілька років тому він знайшов цього птаха брудним цівеням, напівзамерзлим під час сніговію. Забравши пташа до свого теплого кабінету, він виходив його і навчив сяк-так балакати. Тепер Краан був дорослий могутній птах, і, незважаючи на такий нещасливий початок життя — а може, саме завдяки йому, — став вожаєм зграї білих ворон, які жили у Каменосаду, на самім краєчку Світокраю.
Професор поквапився до вікна і відчинив його. Усередину з ураганною силою вдерся вітер, скуйовдив Професорові бороду і залопотів його чорною мантією.
— Краане, мій вірний друже, — озвався Професор. — Я щасливий тебе бачити, але що ж погнало тебе сюди в таку собачу погоду?
Білий крук нахилив голову набік і втупився у Професора некліпним жовтим оком.
— Дивні вогні в небі, — промовив він хрипким, рипучим голосом, силкуючись пересилити рев бурі.
— Падучі зірки, — кивнув головою Професор. — Так, я теж їх бачив. Я…
— Падучі зірки, — підхопив білий крук. — Він повернув голову супротивним боком і втупився у Професора другим сліпаком. — Одна в Каменосаду.
З несподіванки Професор аж підскочив.
— Ти хочеш сказати… Ти запевняєш… — обличчя його розпливлось у широкій усмішці. — Одна з тих падучих зірок упала в Каменосаду, так?
— У Каменосаду, — повторив Краан.
— Але ж ти приніс просто чудову новину! — вигукнув Професор.
— У Каменосаду, — утретє проказав Краан. Махнувши важкими крильми, він одірвався від карнизу і розчинився в нічній темряві.
— Дуже добре, — затер руки Професор, і заквапився до горішніх сходів. — Я мушу бути там і все побачити на власні очі.
Розділ четвертийКаменосад
Каменосад розташовувався на самому краєчку найвідлеглішого виступу Світокраю. Він був начисто позбавлений рослинності. Ані кущів, ані дерев, ані квітів! Ніщо не росло у цьому примарному місці, окрім самих каменів.
Скільки пам’ятали світокраяни, ці брили весь час росли у Каменосаду, засіяні тут справіку. Навіть «Трактат про основи» і той містив кілька згадок про «дивовижні камінні сфери, які тут зростають і ставши чималими, злинають у небо». Велична летюча твердиня, на якій спочивав Санктафракс, також була родом із Каменосаду.
Нові скелі з’являлися під старими, і що більші виростали, то з дужчою силою виштовхували їх із-під землі. За якийсь час виникала така собі перекинута догори сподом піраміда: найбільші камені згори, а найменші — внизу. Ріст каміння супроводжувався дивними лиховісними стогонами та гучним утробним риком і в поєднанні з прикрими для очей високими обрисами кам’яних пірамід сповнював мешканців Нижнього Міста страхом перед Каменосадом.
Найбільші брили, якщо за ними не наглядали, ставали такими великими і плавучими, що якоїсь миті з гучним шурхотом знімалися вгору і шугали просто у відкрите небо. Одначе не можна було сказати, що за Каменосадом не наглядали. Колонія величезних білих круків, де ватагував Краан, вгодовані нащадки своїх менших, але не згірш уредних родичів із Багнища, — уже сторіччями гніздилося в Каменосаду. Саме вони стежили за ростом каменів.
Їхні чутливі пазурі відчували найменші зміни в летючій брилі під час її достигання. Їхній гострий слух схоплював найменший шепіт кам’яної брили, яка вже ось-ось мала злинути в повітря. Раз на сезон, а часом і двічі, велика їхня зграя знімалася в небо й окреслювала коло круг Вежі Дощознавців. Потім, утворюючи щось схоже на кучугуру снігу, круки обсідали похилий дах Піднебесної Обсерваторії, у такий спосіб даючи санктафракським академікам сигнал, що вже час починати кам’яні жнива.
Відбувши церемонію благословення та ритуал очищення, вчені під недремним оком Найвищого Академіка покидали Санктафракс і бралися до роботи. Озброївшись каменоловними сітями та наскельними кронциркулями, вони один по одному загнуздували камені, щойно ті із жахливим виттям вивільнялися з ґрунту.
Відчуваючи забобонний страх, тільки-но побачать білу зграю, — у місто ніби навідувалися примарні духи з-поза Світокраю! — жителі Нижнього міста починали труситися з жаху. Завивуще каміння, крики білих круків, які сприймалися тут здебільшого як хор мерців, доводили до тихого божевілля. Тварин поймав моторошний жах, а молодняк панічно шукав сховку, і навіть у найхоробріших насторочувались вуха і зі страху тьохкало серце. Мешканці Нижнього міста стискали свої найчудодійніші талісмани та обереги і пошепки читали палкі молитви, благаючи, щоб смерть відпустила їм ще трохи часу.
Та попри всі свої побоювання та острахи, мешканці Нижнього міста ще дужче тривожились, коли цей гук не озивався. Бо, хоч які страхітливі, тамті огидні звуки були провісниками народження летючого каменю, від якого залежали геть чисто всі. Якби його запаси раптом вичерпалися, жоден корабель уже не зміг би знятися у небо.
Дістаючи від Нижнього міста щедру винагороду, вчені чудово усвідомлювали виняткове практичне значення своєї діяльності. Воно робило їх надзвичайно впливовими, забезпечувало шалені зиски і змогу безхмарно існувати у величному летючому місті, не занедбуючи і своїх власних піднебесних досліджень.
Попри всю важливість летючих брил, учені не відчували потреби в охороні Каменосаду. Це завдання сміливо можна було передоручити білим крукам. Тієї миті, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.