Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

І ось на місце смерті та народження — Каменосад — упав в огнистий метеор. Крізь заводи вітру, який голосив між кам’яними брилами, долинув ледь чутний посвист, і білі круки уздріли крихітну світну кульку, що летіла сюди з відкритого неба.

З її наближенням свистючий звук гучнішав, а світло — яснішало. І коли пасмо темних хмар заступило раптом місяць, Каменосад не потьмянів, а став ще яскравіший від світла, що лила на нього ряхтлива куля. Світло перетворювало воду в низинах та западинах на чорні дзеркала, а нагромадження кругляків ставали схожими на блискучі срібні кулі.

Білі круки лопотіли своїми кошлатими крилами і лячно кричали. То була падуча зірка, і вона линула просто до їхньої камінної домівки.

Нижче, нижче, ще нижче і… бу-бух! Оглушливо гримнула куля, приземлившись побіля найвищої кам’яної піраміди і здійнявши фонтан брудних бризок. Там вона й лишилася. Сяйна, але непорушна.

Цікаві білі круки підскочили до ясного предмета і обступили його колом. Чи безпечний він? І чи їстівний? Вони верещали, лопотіли крильми і нервово дзьобали кулю, аж поки їх спинив сердитий Краанів окрик:

— Ква-а-арк!

Коли у Каменосад потрапляло щось незвичайне, про пригоду слід було негайно повідомляти Професора Темрявознавства. Цей обов’язок покладено на Краана — як на ватажка зграї білих круків.

— Ква-а-арк! — прокричав він удруге, покидаючи сад.

Білі круки мали охороняти світний предмет до його повернення.

— Хутчій, бовдуре! — квапив Професор Темрявознавства. — Побий тебе Темнолесник, ти, мабуть, найповільніший візкар на все Нижнє місто! — він одкинувся назад і огрів троля-тягайла по спині своєю дерев’яною патерицею. — Хутчій! — ревів він. — Хутчій!

Троль-тягайло, замість пришвидшити біг, став як укопаний, опустивши дерев’яні голоблі на землю. Професор беркицьнувся назад, обіруч ухопився за бічний поручень і, крешучи з очей блискавиці, накинувся на троля.

— Що це має означати? — заревів він.

— Це означає, що я пішов, — пояснив троль.

Професор роззирнувся довкіл і з подивом побачив, що вони вже біля самісінького Каменосаду.

— Зажди, ще не час, — дратливо гукнув він. — Ти мені ще потрібний. Я хочу, щоб ти довіз мене до самого саду.

Троль-тягайло заперечно похитав головою.

— Ти мене чуєш? — не вгавав Професор.

Переступаючи в пилюці з ноги на ногу, троль-тягайло відвів погляд убік.

— Більше я не ступлю жодного кроку, — сказав він твердо. — Я й так приставив вас далі, ніж зазвичай їжджу, — він здригнувся. — Я ненавиджу це місце. У мене від нього мурашки по шкірі, бігме!

— Воно й видно, — брутально перебив його Професор. Він зліз із візка і розправив мантію. — Чекатимеш на мене тут, — наказав він.

— Але ж… — заскиглив троль.

— Якщо не почекаєш, тобі ж таки буде гірше, — застеріг Професор. — Не застану тебе на місці — начувайся: я особисто подбаю, щоб ти вже до скону не возив ніяких візків.

Троль-тягайло кинув через плече тривожний погляд.

— Гаразд, — погодився він урешті, — тільки… постарайтесь надто не баритися.

Професор стрельнув оком на похмурий кам’янистий пейзаж і здригнувся від лихого передчуття.

— Повір мені, — буркнув він, — я обернуся швидко, як тільки зможу.

Щільно вгорнувшись у мантію і нап’явши каптура, Професор рушив у сад. Його ноги спотикалися і чвакали багном; глухо стукотіла патериця. На нього налягла втома, на душі ставало дедалі маркітніше. Кругом стогнав і скрипів Каменосад, який раптом виявився таким гнітюче величезним, і надія, що йому пощастить знайти зірку, яка впала тут, — видавалася мізерною.

Звідки починати пошуки? І що взагалі шукати?

Місяць то світив, то пірнав швидко за летючі хмари. Озираючись довкіл, Професор зачув далеко попереду лопотіння крил. На якусь хвилю серце його завмерло. Дикі птахи, мешканці Каменосаду, були підступні й небезпечні, і, зачувши, як їхнє хрипке крякання сповнює повітря, він уже збирався повернути назад, аж йому сяйнув жахливий здогад.

— Оскільки про падучу зірку мене повідомив саме Краан, — промовив він уголос до самого себе, — то десь найпевніш уся ця зграя зараз крутиться біля неї. Що ж, Професоре! — зітхнув він. — Наберися духу. Не виказуй страху, а то вони тебе заклюють.

Щойно місяць сів за обрій, різко впала температура. Туман, кільцями здіймаючись із землі, обвивав Професорові ноги, що човгали по стежці, та стукітливу патерицю.

— Борони мене Небо! — промимрив він тремтячим голосом, коли галас білих круків погучнішав.

Керуючись тільки невмовчним гармидером хрипкоголосих птахів, він зашпортуючись, ішов по нерівному ґрунту, майже наосліп пробираючись у густому тумані.

Аж ось просто перед ним із млистої білі виринуло високе камінне громаддя. Професор спинився. На горішньому кругляку сиділо або сперечалося за місце з півдесятка білих круків. Інші трималися скраю. Ще з десяток птахів — всі, як один, чималеньких розмірів — зібралися долі: розпростерши крила, вони рухалися вистрибом по колу в якомусь дивному, безважному танку. Було ясно як день, що вони щось стерегли.

Професор ступив до них іще крок. Тьохнуло серце — ні, не тільки від страху, а й від хвилювання. Хоча б навколо чого витанцьовували білі круки, воно ще й досі світилося. Він ступив ще крок. І ще…

— Ква-а-арк! — дико закрякали білі круки, угледівши непроханого гостя.

Ті, що сиділи на камінному громадді, залопотіли крильми і з криком шугонули вгору. Ті, що танцювали на землі, посунули йому назустріч і стали штурхати