Читати книгу - "Знайти і затримати"

— Давно Жалинська вдома?

— Хвилин з десять.

— Ви заходили до них?

— Ні.

— Де їх будинок?

— Он ліворуч під цинком, — показав на дах, що здіймався над верхівками яблунь.

— Собаки нема?

— Не тримають.

Ми з Пазовим зайшли на просторе, густо поросле споришем подвір'я. Будинок добротний, із силікатної цегли, довга веранда обвита виноградом, між листям звисали дорідні грона. На спориші — сліди від коліс моторолера. Он і він, чехословацька «Чезета», біля літньої дощатої кухні. Звідтіля долинав збуджений жіночий голос.

— Що я скажу твоїм батькам? — чулося жалісливе. — Господи, на кого ти схожа? Обскубане, мов гуска.

Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка — висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.

— Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… — І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: — Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… — і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. — Стріха, їй-бо, стріха.

Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.

— А ви хто такі? — запитала. — Не її ухажори?

— Ми з міліції, з карного розшуку. Це лейтенант Пазов, а я капітан Загайгора.

— З… з… — І Марина знеможено сіла на стілець.

— З міліції? — вражено перепитала тітка. — З розшуку? А це чого? Кого шукаєте?

— Вам сказала Марина, де її коса? — я не дав їй опам'ятатися.

— Обрізала. Хоч би принесла. Я свою й досі бережу, — ображено зазначила. — Кинула, видать, на пляжі.

Марина злякано дивилася на нас.

— Ні, Євдокіє Тарасівно, не на пляжі.

— Боже! — сплеснула в долоні Веренько. — Що ти накоїла? Вже міліція… — Витерла кінчиком косинки очі й забідкалася коло нас. — Ви сідайте, сідайте…

— Ну, Марино, давай розповідай, куди і з ким ти сьогодні їздила? — спитав я.

— На пляж, на пляж… — встряла тітка.

— На пляж, — повторила Жалинська.

— Облиш, — я суворо перебив її. — Ми тут не для того, щоб слухати твої байки. Справа надто серйозна.

У тітки витяглось лице, і вона знесилено опустилася на стілець. У Марини почервоніли вуха, потім обличчя вкрила блідість, повні губи дівчини нервово засіпались…

— Господи… — благально мовила Веренько. — Дитино, признайся… А я ж думала… на пляжі… готується…

— Я… я все… — Жалипська доторкнулася до кінців свого волосся на шиї і відсмикнула руку, наче від вогню.

Ось її розповідь, що зримо уявилася мені з розпитування і поквапливих відповідей дівчини.

Познайомилася з ними за тиждень до першого екзамену.

Поснідала, прибрала в хаті, взяла рушника, підручники, з десяток яблук і пішла на пляж. Зранку людей було небагато, і я вибрала собі місце неподалік від засмаглої трійці — дівчини й двох хлопців, що лежали на піску, вткнувшись у книги.

Такі сусіди мене влаштовували, бо теж, мабуть, готувались до екзаменів. Вони не звернули на мене уваги, хіба що худорлявий хлопець в окулярах зиркнув кілька разів, і то вже тоді, коли я скинула халату трохи соромлячись свого білого тіла.

Дуже хотілося скупатись, і я побігла до лиману, з розгону шубовснула у воду. Трохи поплавала, вибралася на берег свіжа й збадьорена. Коли йшла до своїх речей, на мене глянув хлопець в окулярах і щось сказав, бо його товариші попідводили голови й дивилися на мене.

Дівчина — кругловида, — з легкою засмагою, затримала погляд на моїй косі й тепло посміхнулася, грайливо штурхнула ліктем того, в окулярах. Я здогадалася, що їх вразила моя коса, рідкісна тепер, яка зсунулася за спину, лоскотала мені поперек пухнастим кінчиком.

Я впала на гарячий пісок, розкрила підручник з хімії й почала читати. Першого іспиту, письмового твору, я не боялась. Не знаю, скільки минуло часу, коли почула веселу команду чорнявого хлопця з тієї трійці:

— Підйом! Фізкультпауза!

Вони схопились і, немов лошата, з підстрибом, галасуючи, побігли до води. Худорлявий, в окулярах, десь мого зросту, скидався на підлітка, а чорнявий — значно вищий, спортивної статури. Дівчина теж гарна, нічого не скажеш. Очкастий, так подумки охрестила хирлявого, озирнувся на мене, ніби запрошував до їхньої компанії. От коли б чорнявий… Але він, зрозуміла, дружив із тією дівчиною.

Вони недовго пустували у воді й з вибриками вернулися до свого місця, а чорнявий ще й стояв на руках, ходив колесом і крутив сальто під захопленими поглядами пляжників. Збуджені, захекані, вони почали грати у волейбол. М'яч час від часу підкочувався до мене, наче випадково, і я відбивала його до гравців.

— Ходи-но до нас, русалко! — покликала мене дівчина, напевне, щоб догодити тому очкастому.

Нехай. Я пристала до них і скоро вже знала, що чорнявий — Максим, але вони називали його Максом, дівчина — Клава, а очкастий — Юрко.

Макс грав ефектно: високо підстрибував, влучно бив по м'ячу, гарно, уміло падав, і на його дужому тілі вигравав кожен м'яз. Клава часто ловила гави, бо захоплено дивилася на Макса. Юрко… Ох, який він незграбний! Щоразу поправляв окуляри, метушився, не попадав по м'ячеві, чіплявся ногою за ногу й брикався на пісок, мов лантух. Його товариші незлобиво сміялись.

Награвшись, полягали