Читати книгу - "Гіркий сміх"

Кольберг, гойдаючись на стільці, сказав:

— Ну, й що ми довідались? Що звичайного дня у цілком звичайному автобусі дев'ятеро звичайних людей без якоїсь зрозумілої причини скошено автоматичним пістолетом. Якщо не рахувати невпізнаного хлопця, я не бачу чогось особливого в жодному з цих людей.

— Ні, про одного з них не можна цього сказати, — мовив Мартін Бек. — Про Стенстрема. Що він робив у тому автобусі?

Ніхто не відповів йому.

Через годину Гаммар звернувся з цим самим запитанням до Мартіна Бека.

Гаммар зібрав у себе спеціальну групу, яка відтепер мала займатися тільки вбивством в автобусі. Вона складалася з сімнадцяти досвідчених криміналістів, якими керував сам Гаммар. Мартін Бек і Кольберг також входили до неї.

Вони обговорили зібрані досі факти, спробували проаналізувати становище й розподілили завдання. Після цього всі, крім Мартіна Бека й Кольберга, розійшлися. Гаммар запитав:

— Що Стенстрем робив у тому автобусі?

— Не знаю, — відповів Мартін Бек.

— Здається, ніхто навіть не знає, чим він взагалі займався останнім часом. Чи, може, ви знаєте?

Кольберг розвів руки й стиснув плечима.

— Не уявляю собі, — сказав він. — Виконував щоденні обов'язки. Мабуть, не робив нічого особливого.

— Останнім часом у нас не було багато роботи, — мовив Мартін Бек, — тому він досить часто був вільний. Перед тим він мав багато понаднормових годин, тож міг собі погуляти.

Гаммар якийсь час задумливо стукав пальцями по краю столу. Нарешті він спитав:

— Хто зв'язувався з його нареченою?

— Меландер, — відповів Кольберг.

— Думаю, що вам треба якнайшвидше поговорити з нею докладніше, — сказав Гаммар. — Принаймні вона може знати, куди він їхав. — Він замовк, а тоді додав: — Якщо, звичайно… — Він знов замовк.

— Що? — запитав Мартін Бек.

— Якщо він не зв'язаний з тією медсестрою. Ти це хотів сказати? — запитав Кольберг.

Гаммар кивнув головою.

— З'ясуйте, як воно було насправді.

Перед будинком поліції на Кунгсгольмсгатан стояло дві особи, що явно воліли б бути десь інде. Двоє чоловіків у поліційних кашкетах, у шкіряних куртках з блискучими ґудзиками, з портупеями, перехрещеними на грудях, кожен з пістолетом і кийком, що висіли на поясі, їхні прізвища були Крістіансон і Квант.

— Як ти гадаєш, чого вони від нас хочуть? — занепокоєно спитав Крістіансон.

— Мабуть, щоб ми були за свідків, — відповів Квант. — Адже ми знайшли той автобус.

— Так, це правда, а проте…

— Ніяких «проте», Карле. Залазь швидше в ліфт.

На третьому поверсі їх зустрів Кольберг. Він похмуро, неуважно кивнув їм, потім відчинив одні двері й сказав:

— Гунвальде, прийшли ті два типи з Сульни.

— Скажи їм, хай почекають, — почувся голос з кімнати.

— Почекайте, — мовив Кольберг і пішов собі.

Після двадцятихвилинного чикання Квант потягнувся і сказав:

— Що в них за порядки! Це ж наш вільний день. Я обіцяв Сів посидіти з дітьми, щоб вона пішла до лікаря.

— Ага, ти вже казав, — пригнічено мовив Крістіансон.

— Скаржиться, що в неї болить щось у…

— Ти й це вже казав, — перебив його Крістіансон.

— Тепер вона знов осатаніє, — сказав Квант. — Ніяк не можу поладнати з нею. Та й на вигляд вона стає така, що хай їй чорт. Твоя Керстін теж такий зад викохала?

Крістіансон не відповів. Керстін була його дружина, і він не любив перетирати її на зубах. Але Квант на такі речі був нечутливий.

Через п'ять хвилин Гунвальд Ларсон відчинив двері й коротко сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли й сіли. Гунвальд Ларсон критично оглянув їх.

— Сідайте.

— Ми вже сіли, — несміливо сказав Крістіансон.

Квант нетерпляче штовхнув його ліктем, щоб він замовк. Він уже відчував, що їх чекає неприємна розмова.

Гунвальд Ларсон хвилину помовчав. Потім сів за стіл, зітхнув і запитав:

— Скільки ви працюєте в поліції?

— Вісім років, — відповів Квант.

Гунвальд Ларсон узяв зі столу якийсь папір і почав вивчати його.

— Ви вмієте читати?

— Авжеж, — відповів Крістіансон, перше ніж Квант устиг його спинити.

— То читайте, — сказав Гунвальд Ларсон і посунув до них по столі папір.

— Ви розумієте, що там написано? Чи вам пояснити?

Крістіансон похитав головою.

— Я зараз поясню, — сказав Гунвальд Ларсон. — Це рапорт про попереднє обстеження місця злочину. З нього виходить, що дві особи, які носять сорок шостий номер взуття, залишили там після себе біля сотні відбитків ніг, по всьому автобусі, і вгорі, і внизу. Хто, по-вашому, ті дві особи?

Вони промовчали.

— Щоб вам було зрозуміліше, додам, що я кілька хвилин тому розмовляв з експертом лабораторії, і він сказав, що на місці злочину ніби цілий день жирував табун гіпопотамів. Він не йме віри, щоб людські істоти, та ще й тільки дві, могли дощенту знищити всі сліди за такий короткий час.

Квантові урвався терпець. Він лютим поглядом утупився в чоловіка за столом.

— От тільки гіпопотами чи інші звірі не мають зброї, — лагідно повів далі Гунвальд Ларсон. — А проте в автобусі хтось стріляв із «вальтера» калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра, а якщо говорити докладніше, то стріляв із передніх сходів угору. Куля відбилася від даху автобуса і застрягла в одному з сидінь нагорі. Хто, по-вашому, там стріляв?

— Ми, — сказав Крістіансон. — Тобто я.

— Невже? Справді? А навіщо ви стріляли?

Бідолашний Крістіансон почухав потилицю.

— Просто так, — сказав він.

— То був застережливий