Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

— А чому, татку? — здивувалась Оксана. — Я знайшла, отже, багатство моє.

— Не твоє, а панське, я вже казав тобі, що все на землі і під землею — панське.

Бачила Оксана, що батько радіє і боїться чогось, а чого — не розуміла.

Казку розповідала Оксана в п’ятницю, а в неділю, по обіді, до панів приїхали гості. Тепер пани не підуть до парку. Робітники хто ліг спочити в холодку, а хто пішов на село додому. Марко взяв вірьовку, дві свічки, і пішли вони З Оксаною в степ, а з степу повернули до скіфської могили. Оксана перша спустилася в печеру. Марко не прив’язав до дерева вірьовку — спускався на двох кінцях. Коли став біля печери, то стягнув до себе вірьовку. Ніхто не здогадається, що вони в печері. Упораються — Оксана підніметься по скелі, видряпається нагору і вірьовку за собою потягне.

Запалили дві свічки. Пошепки перемовляючись, почили переглядати скарб. Перебирає Марко несподіване багатство і тільки зітхає тяжко.

— Ой багато тут добра. Можна хутір великий купити, і землю, і все, що треба для господарства. Та лихо в іншому. Як продати цей скарб? Не повірять нам, почнуть мене тягати по судах та по тюрмах. Скажуть, украв. А коли до пана дійде, то нам нічого з тобою не дістанеться.

І замовк Марко. Перед ним багатство, а з ним і воля.

Не довелося б служити і коритися панам, можна було б любо самому господарювати. Є багатство, а не візьмеш.

Оксана тим часом взяла старовинну книгу і почала читати. Послухає, що тато каже, і знову читає. Важко читати, а цікаво про запорожців, як вони пливли Дніпром та по синьому морю в місто Кафу. А де це таке місто?

Той, хто писав, називав ще місто Гезлев та Перекоп. Мабуть, великі міста. Небагато прочитала Оксана — батько почав вибирати з кадібця золоті монети, а Оксана лічила. Нарахувала триста штук, Марко решту грошей назад у кадібець висипав.

— Кінчай, доню. Всіх не забереш. Вистачить. Он скільки.

Засунув батько до сховку тяжкий кадібець, а книжку поклав зверху.

Каменем затулив дірку, щоб ніхто не здогадався про хід до їхнього скарбу.

— Ось що я надумав зробити, доню. Золоті гроші в місті продам, і ти вчитимешся на лікарку або вчительку, бо це краще за всяке багатство. Скарб заховав надійно, ніхто не знайде. А може, кинути його у воду? Ні, не вік бути панам, колись люди житимуть по-іншому, отоді й скарб Згодиться.

Марко підкотив ще з півдесятка добрячих каменів і привалив ними лаз. Тепер коли хто навіть і спуститься в печеру, то нічого не помітить. Тут багато каміння. Вибралися нагору і пішли додому. Більше вони не говорили про печеру, більше не вигадувала Оксана казок про діда, складала інші — про квіти і птахів.

Марко часто їздив до міста, возив панів або його посилали купувати щось.

Повернувся він якось та й каже Оксані:

— Знайшов я чоловіка, він купив у мене золото. Узяв я з собою п’ятдесят золотих, продав їх за сто двадцять п’ять карбованців, коли ж продам усі, то буде у нас майже тисяча карбованців. Це щоб ти вчилася. Та й купити дещо тобі треба. Тільки одразу купувати багато не можна. Люди погане балакатимуть. Думай, доню, про навчання.

Почалися жнива. Хліб уродився, хвалити бога, добрий, а липень видався такий, що, здавалося, сонце спалить усе — і живе і мертве. Вдень і вночі гуркотіли молотарки у панів і глитаїв. Знесилені барабанщики ледве встигали нагодувати ненажерливі пащеки молотарок. А на селянських подвір’ях молотили кам'яними гарманами — рубчастими котками. Давно такого врожаю не було, люди раділи.

Рано-вранці з волості примчав на коні посланець з царським маніфестом. Страшне слово — війна — вдарило, як обухом. Часто закалатав дзвін, валом повалили до церкви люди.

Піп прочитав манифест. Война з німцями й австрійцями.

Марко дізнався про війну того ж дня. Прийшов із села соцький і сказав, що завтра Марко мусить іти в місто до військового начальника. Завтра, а сьогодні треба влаштувати Оксану. І задумався Марко. Чому війна? З ким воювати? З німцями? Адже в маєтку теж всі німці, тільки робітники — українці та росіяни. А ті німці, з котрими війна, де вони живуть?

Марко думав по-своєму. І в них тепер жнива. Мабуть і в них беруть бідняків до війська. Які ж вони вороги для Марка? Ось тут справжні вороги: хоч прикажчики та пани, пристав, урядник, багачі — хоч німці вони, хоч росіяни, чи українці.

Згадав Океану — серце стиснулося, ніби хто холодною рукою вхопив. Невеселий пішов до Ганни. Просить її, щоб узяла До себе дочку.

Глянув Марко на степ. На панських токах скирти хліба по сто саженів завдовжки. Увесь хліб зібрали з, поля. А в багатьох селян урожай ще на полях, у копах. Завтра йти по мобілізації. Сьогодні вони всю ніч возитимуть. Молотитимуть уже старі жінки та діти.

Настала темна й задушлива ніч. Глупої ночі, до перших півнів, забив дзвін на сполох. Часто й дзвінко гула мідь. Пожежа! У пана пожежа. І все-таки моторошно. На токах скирти хліба й соломи. На порох усе займеться, і нічим тоді не загасити. Вибігли люди, а відійти од хат бояться. Дивись, у них спалахне. Бачать, у пана горять стайні, а в полі палахкотить хліб.

Напівроздягнений вискочив з хати Марко і кинувся до конюшні. Там Змій, там кабардинські й арабські швидкі скакуни,