Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

гадаю що Симоненка називали Симоном тому, що він був спокійним і врівноваженим, неговірким і мудрим, як старий дід. Відтак скоротили прізвище — і вийшов Симон… Кожний із нас, хто жив у гуртожитку на старій Солом’янці, обов’язково мав свою студентську кличку! Мене, наприклад, усі університетчики називали дужо просто: Сомиком. Так мене й досі називає моя дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, коли у мене вусів нема та ще й донині не нагуляв риб’ячого жиру?.. А одного нашого факультетчика Вася досить вдало охрестив «конячою головою». Це тому, що той чоловічок перед кожним стрічним (особливо перед начальством) покірно і запопадливо хитав головою. Він і тепер хитає-перехитує і, не маючи власних думок, старанно пережовує чужі цитати.»

Мати: Я теж знаю одного такого заблудшого. Мені аж не віриться, що він із вами вчився, — такий він боязкий і затурканий.

Поет: Я здогадуюсь, про кого ви говорите. То нездара, графоман. В одному із листів до мене Василь назива його незаконним правнуком Богдана Хмельницького… А от нашого товариша, вельми безпосереднього Василя Діденка (автора пречудесної пісні «На долині туман») Симоненко нарік вождем радянських немовлят. Так писав мені із Черкас: «Привіт Діденку — вождю радянських немовлят».

Мати: А Діденко не образився?

Поет: Ні. Того листа я йому показував. Васько (ми ще й так називали його) працював тоді у новоствореному журналі «Малятко»… Як видно, без дотепу, без гумору ваш Вася не міг існувати. І в цьому виявився його великий природний хист, його уміння знайти серед багатьох людей потрібний характер, літературний типаж: для своєї іскрометної насмішки-пересмішки, для дружньої іронії чи гнівного сарказму. Влучне слово завжди ворушилося у Симоненка або ж на кінчику пера, або на кінчику язика.

Мати: Так було ще в школі, де Вася придумува смішні куплети про наших односельців.

Поет: Ті коротенькі сільські історії писалися на вашій геніальній печі. Мені розповідав про це Василів троюрідний брат і товариш його дитячих літ Олесь Щербань — нині капітан третього рангу. Я записав від нього веселі пригоди діда Захарка, гумористичні рядки про забіяку Чен-Ченя та про його агресивних дочок:

Так що Ченевий город Був насправді мов завод: Вила, граблища, ломаки, І лопати, і підсаки, Днища, прядки, веретена — Все під Ченеві знамена Стало грізно в ряд…

Іще в школі в молодших класах відчувалось гостре слово автора майбутніх сатиричних віршів, де я уловлюю богатьох конкретних людей, яких знав поет.

Мати: За ті гострі вірші Василю частенько перепадало. І не тільки від своїх землячків…

Поет: Пересмішникам завжди перепадало. Кому ж подобається, щоб його критикували, щоб над ним насміхалися? Та найстрашніше буває тоді, коли окремі люди упізнають себе у гнівному сатиричному посланні. Для прикладу скажу, що колишній голова колгоспу з мого рідного села (він уже давно не голова!) упізнав себе у моєму сатиричному вірші «Іди на суд», який був надрукований у першій моїй збірці «Йду на побачення». Так ви знаєте, що він зробив? Викрав мою книжку із сільськиї библіотеки і спалив її, а потім написав на мене кільканадцать доносів у ЦК. Он як бувало!..

Мати: Я знаю, що ви з Василем багато смішного писали одне на одного.

Поет: Таке було. Тільки Симоненко ніколи не ображався, не гнівався на мене, коли я писав про його неймовірні пригоди на Місяці у нашому гуртожитському рукописному журналі «Утюг». Навпаки, він сам із себе голосно сміявся та всіляко заохочував мене до гострозубого сміху. А на мої жарти відповідав власними неперевершеними дотепами. Одного разу, коли я прочитав йому ліричного вірша про хлопчика, схожого очима на свого батька, Василь експромтом вигукнув ось таку пародію:

Усе на світі бути може, І в Сома буде немовля, Очима буде на Миколу схоже, А іншим всім — на Симоненка Василя.

Мати: Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, задумливим і тривожним, добрим і сердитим. Але більше всього — добрим. Добрим і щедрим.

Поет: Тільки він не був сяким-таким безпринципним добрячком, готовим усіх приголубити. У нього, як і в кожного справжнього поета, було багато ворогів: демагоги, шовіністи, чинуші, брехуни, злодії, підлабузники, хабарники, наклепники, заздрісники, п’яниці… Усі вони потрапили під нищівний вогонь його сатири. Та найбільший ворог Симоненка — людська байдужість. Якось на Хрещатику, показуючи на одного сіренького чоловіка, він сказав мені: «Дивись: у нього очі, як невимиті, жирні блюдця. Отакі байдужі…»

Мати: Він мріяв, щоб холодну байдужість навік захоронити. Так і вірша назвав — «Веселий похорон»:

Били в дзвони вітри, Калатали на сполох. Зупинялися ріки і череди хмар. То ховали байдужість. На ратицях кволих Тупцювали за гробом ватаги бездар.

Поет: Висока совість… Кмітливий розум… Дивовижна працелюбність… Товариська подільчивість… Для мене це не загальні слова, бо за ними стоїть живий Василь Симоненко, якого всі любили і шанували іще в студентськи роки. Недарма ж ми обрали його головою університетської літературної студії, яка була у наші дні справжньою кузнею молодих талантів, була неабияким авторитетом у нашому вузі і поза його стінами, зокрема — у Спілці письменників України. Ось чому до нас на творчі зустрічі охоче приходили великі майстри сучасної літетератури: Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко. Та найчастіше до нас на вогник заходив Володимир Сосюра.

Мати: Вася часто згадував Сосюру і називав його літературним батьком.

Поет: Найніжніший український лірик Володимир Михайлович Сосюра був перший, хто сердечно привітав наше