Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.

— Саме він, — відповіли на тому кінці проводу. — Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?

Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.

— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?

— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.

— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа, — сказав я з відразою.

— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.

Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.

— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа. — Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.

Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.

— У «Сьєрру», — наказав Макейрі.

— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.

— У кабаре «Сьєрра», — повторив я.

— Добре, — сказав шофер, — але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите, — додав він, знизавши плечима.

— «Сьєрра» — чудове місце, — зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.

Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене, алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.

Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго[5].

О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.

— Ви? То це ви? — пробурмотів. — Ви, либонь, відчайдушна людина!

Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.

Майже весело Падуа звернувся до мене:

— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.

Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас… А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:

— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.

Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.

— Чи ти ба! То йдеться про це? Він і ламаного шеляга не вартий, сеньйоре Apec. Я ніколи не підписую своїх листів.

Він ані на йоту не змінив свого байдужого вигляду. Підсвідомо я відразу відчув себе вибитим із сідла. Як же, чекав, що мій гість — лякливий чоловічок, готовий на все, аби забрати в мене свого компрометуючого листа, а дідуган виявився холодно-кровнішим за будь-кого.

— Ви, безперечно, не здогадуєтеся, з якої причини я прийшов сюди; я зацікавлений придбати зовсім іншу річ.

Я з тих, хто вміє стримувати свої почуття, але в цю мить неспроможний був приховати свій подив. Падуа ж незворушно вів далі:

— Я згодний дати вам дві тисячі песо, якщо ви вручите мені цілою і неушкодженою картину «Балерина за лаштунками» Едгара Дега.

Так ось у чім заковика! Я йому пропоную лист, а він…

Тут я вилаявся крізь зуби: при вході до кабаре стояло аж четверо поліцаїв.

Важко дихаючи, я видивлявся на всі боки. До мого столу наближалося двоє агентів у цивільному. Кільце навколо мене почало стискуватись — ось-ось зімкнеться остаточно. В цю мить ввічливий голос вимовив над моїм вухом:

— Не треба вчиняти скандал, Аресе. Ми просимо вас іти за нами.

Я засопів ще дужче. Всі мої м'язи напружились до краю. Поривчасто схопився з місця. Того, що був праворуч од мене, стусонув ліктем у живіт, а того, що ліворуч, відштовхнув так, що він утратив рівновагу й, мальовничо хапаючи руками повітря, впав просто на сусідній столик. Заверещала якась жінка, за нею загаласували інші. Згодом зал перетворився на розбурханий бджолиний вулик.

Розкидаючи все, що траплялось на моєму шляху, я кинувся до естради, звідти — до артистичних убиралень. Мулатки саме роздягалися. Ох, які вони мали фігури! Та милуватися ними не було коли. Коли Алісія побачила мене, сум в очах її змінився виразом крайнього подиву.