Читати книгу - "Небажаний гість, Шарі Лапена"

Дана підскакує й помічає, що всі присутні теж вражено попідводили очі від страв.

Бредлі, який саме замінює тарелі на фуршетному столі, всміхається:

– Не хвилюйтеся. Це просто сніг падає з даху.

– Боже, – видихає Дана й сміється, можливо, трохи загучно. – А такий звук, ніби то чиєсь тіло впало!

– І не кажіть! – погоджується Бредлі.

Райлі вдається тримати себе в руках лише завдяки алкоголю. Жінка знає, що виставила себе на посміховисько у вестибюлі, вихиляючи вино й шампанське, як матрос з багаторічним стажем. Але вона – журналістка; пити вміє. Та й протягом останніх кількох років, відколи її почали відправляти у потворні, небезпечні куточки світу, вона не раз вихиляла чарку-другу, так би мовити, з лікувальною метою.

Насолодитися вечерею у Райлі не вийшло. Їй не сподобалося, як цей адвокат вклинився за їхній столик. У нього на обличчі було написано, що Ґвен йому припала до смаку, і це муляло Райлі. Це вона завжди була популярна серед чоловіків, а не Ґвен. Райлі була разючою особистістю, це її чоловіки завжди помічали й за нею починали упадати. Але не сьогодні. Більше ні. Саме цей простий факт, краще за будь-що інше, нарешті змусив її збагнути, як же сильно вона змінилася.

Однак зовсім не ревнивістю була продиктована її неприязнь до адвоката. Щось у ньому насторожувало Райлі. Якийсь напівзабутий спогад майорів на краю її свідомості, каламутячи думки. І жінка ніяк не могла його вхопити. Райлі вже чула адвокатове ім’я раніше; і з ним був пов’язаний якийсь скандал. От би в готелі був інтернет; вона б його загуглила.

Хоч Ґвен явно імпонувала Девідова увага, Райлі трохи остудила їхній маленький роман, відверто спитавши адвоката, хто він такий. Судячи з того, як той одразу ніби води в рот набрав після того, як дізнався, що вона журналістка, Райлі була переконана, що щось тут не чисто. Девід відмовився від десерту і відкланявся, сказавши, що хоче почитати у бібліотеці. Відколи чоловік пішов, Ґвен притихла.

Їй шкода, що Ґвен мусить спіткати розчарування, але Райлі завжди захищала подругу, ще з тих часів, як вони були сусідками в гуртожитку. Цими вихідними Ґвен мала б допомагати Райлі, але та знову мимоволі повернулася до своєї старої ролі. Відчуття непогані, особливо для людини, якій часом буває важко просто пережити ще один день.

– Може, підемо нагору? Я втомилася, – пропонує Райлі.

Ґвен вагається.

– Власне, я ще не дуже втомлена, – каже вона. – Мабуть, піду до бібліотеки, виберу собі книжку, – додає, відводячи погляд.

Райлі дратується.

– Я думала, ти привезла з собою книжку, – промовляє холодно.

Вони обидві знають, що це правда. Обидві знають, що насправді Ґвен обирає, чи піти нагору з Райлі, чи провести час із симпатичним адвокатом. Райлі хоче, щоб Ґвен обрала її. Цікаво, якою подругою це її робить – такою, що хоче захистити Ґвен, чи такою, що відчайдушно чіпляється за неї, немов п’явка.

– Ти не проти повернутися до номера сама? – питає Ґвен. – Я недовго.

– О, та не хвилюйся ти за мене, – уїдливо кидає Райлі. – Не пропаду.

Девід у бібліотеці сам-один. Це велика кімната у глибині готелю, ліворуч від головних сходів і за вітальнею. Вона наче зійшла зі сторінок вікторіанських романів: щось середнє між бібліотекою і чоловічою курильнею. Як і в барі у передній частині готелю, тут дуже затишно. Біля західної стіни розташувався великий камін, над яким висить старовинна мисливська рушниця, а над нею – оленяча голова з рогами вражаючого розмаху. Вона дивиться на Девіда скляними очима. Дерев’яна підлога застелена поношеним персидським килимом. Праворуч від каміна стоїть старий диван, а навпроти нього – пара крісел. Засклені двері, імовірно, виходять на веранду, однак зараз надворі так темно, що важко сказати напевне. У кутку, тому, що найближче до дверей, стоїть великий письмовий стіл, і Девід зупиняється на хвилинку, щоб помилуватися ним. Однак найбільше чоловіка вражають книжкові полиці. Він проводить по них рукою, дивуючись майстерності, з якою їх виконано. Полиці заставлені найрізноманітнішими книжками – від старих наборів у шкіряній палітурці до сучасних книг у твердій обкладинці та пошарпаних м’яких томиків. Усе розкладено в ідеальному порядку й позначено маленькими латунними табличками з написами: «художня література», «кримінал», «прикладна література», «історія», «біографія». Девід підозрює, що це справа рук Бредлі. Він бере з нижньої полиці цікаву на вигляд книжку – фотоальбом, власне, – зі світлинами з невдалої експедиції Шеклтона. Ця книжка, на диво, дуже пасує до кімнати. Угорі горить тьмяне світло, але Девід вмикає ще й настільну лампу і сідає у глибоке шкіряне крісло. Що може бути краще, ніж сидіти біля каміна у цій затишній кімнатці й читати про випробування, які довелося пережити безталанному екіпажу «Ендюранса» на Південному полюсі? От тільки камін не горить, і в кімнаті холоднувато.

Девід із жалем думає про Ґвен. Треба ж було її подрузі виявитися журналісткою «Таймс». Решту вихідних він триматиметься від них подалі. Не вистачало тільки, щоб хтось знову копирсався в його минулому.

Він із головою занурюється у читання, аж поки його зосередженість не перериває звук жіночого голосу:

– Це ви, Девіде?

То Ґвен, і, незважаючи на застанову, зроблену кілька хвилин тому, чоловіка враз охоплює радість.

– Так.

Він обертається і бачить її на порозі, саму.

– Пригадую, ви казали, що хочете зайти до бібліотеки.

«Яка ж вона вродлива», – думає він, підводячись із крісла.

– Це просто ідеально, – каже Ґвен, заворожено роззираючись довкола.

– Ще б пак, – погоджується Девід. Чомусь був певен, що їй тут теж сподобається.

– Цікаво, куди всі поділися? – задумливо промовляє він, почуваючись, ніби хлопчисько.

– Райлі втомилася і пішла спати, – засоромившись, відказує Ґвен. – Думаю, дехто з гостей досі в їдальні, випивають по останньому келиху.

– Я можу попросити Бредлі розпалити тут камін, – каже Девід.

Ґвен киває, але він не може змусити себе покинути її, щоб піти шукати молодика.

Разом вони починають уважно розглядати книжки на полицях. Чоловікові подобається стояти поруч із нею, коли за вікном бушує хуртовина. Після особливо гучного пориву вітру вони обоє повертають голови до скляних дверей.

– Гадаєте, завірюха посилиться? – питає Ґвен.

«Навіть якщо й так, мені байдуже», – думає Девід, але вголос не каже. Йому нічого так не хочеться, як опинитися тут у пастці, з нею.

– Не знаю, – каже він.

– Що ж обрати? – роздумує Ґвен уголос, стоячи лише за кілька дюймів від нього.

Девід показує на велику книжку, що лежить розгорнута на скляному столику, де він її залишив.

– Я читаю про трагічну експедицію до Південного полюса.

– Ідеально для сьогоднішнього вечора!

Ґвен походжає між полицями, проводячи вказівним пальцем по книжкових корінцях. Щось привертає її увагу, і вона витягає