Читати книгу - "Небажаний гість, Шарі Лапена"

– О! Я чула про цю книжку, – каже вона. – Давно збиралася почитати.

Девід кидає погляд на назву – «Підозри містера Вічера, або Вбивство у маєтку “Роуд-Гілл”».

– Обожнюю хороший детектив, а ви? – запитує Ґвен.

Після вечері Ієн з Лорен – обоє трошки захмелілі – піднімаються головними сходами. Чоловік не може дочекатися, коли вони опиняться у ліжку. Їхній номер на третьому поверсі, наприкінці коридору. Коли вони нарешті дістаються туди і Лорен починає копирсатися з замком, трохи далі Ієн помічає ще одні двері. Мабуть, за ними службові сходи, що проходять задньою частиною будівлі і закінчуються десь біля кухні. У давнину ними, певно, користувалися слуги: їм би нізащо не дозволили ходити головними сходами, що прикрашають вестибюль.

Ієн натискає на клямку і штовхає двері. По той бік донизу збігають доволі вузькі прості дерев’яні східці, вкриті шаром пилу й погано освітлені.

– Що ти робиш? – питає Лорен.

– Просто дивлюся, – каже він.

– Які непристойності у тебе на думці цього разу, Ієне?

Вона у нього на думці. Ієн хапає Лорен за руку і тягне за собою.

– Ходи зі мною, мала, – каже він, пестячи її шию, і починає поволі розстібати їй блузку. – Ну ж бо, ніхто не побачить.

Жінка м’яко протестує, поки він затягує її на сходовий майданчик.

Генрі та Беверлі після вечері повертаються до свого номера на другому поверсі.

– Я, мабуть, трохи почитаю перед сном, – вирішує Генрі.

– А я прийму ванну, – відповідає його дружина.

Беверлі зникає у мармуровій ванній кімнаті, прихопивши з собою дорогий сексуальний пеньюар, який купила спеціально для цих вихідних. Чоловік навіть не помічає, що вона щось замислила, і вже уткнувся носом у книжку.

Вони так давно не кохалися. Зважаючи на те, що вдома у сусідніх кімнатах сплять підлітки, та й самі вони під кінець дня страшенно втомлені та дратівливі, фізична частина їхнього шлюбу сильно постраждала. Час має властивість просочуватися крізь пальці. Але Беверлі зробить усе від неї залежне, щоб це виправити. Вона вішає новий пеньюар – шовк шампанського кольору з мереживом відтінку слонової кості – на дверцята і якусь мить милується ним, поки ванна наповнюється водою. Генрі його ще не бачив. Ото він здивується. Давненько Беверлі вже не одягала таку білизну. Зараз їй навіть соромно згадувати ту стару потерту піжаму, в якій вона зазвичай ходить удома, день за днем. Сексуальний пеньюар допоможе їй знову відчути себе жаданою. Жінка додає до води бульбашок і, залізши у ванну, занурюється у воду. Ці вихідні стануть для них із Генрі новим початком. Можливо, вони навіть довше посплять завтра вранці, а потім замовлять сніданок у ліжко, як колись, у давні часи.

За деякий час вона виходить з ванни, почуваючись незрівнянною у шовковому пеньюарі, її шкіра м’яка і пахне трояндами. Беверлі підходить до ліжка, де сидить Генрі. Коли він підводить голову, відірвавшись від книжки, Беверлі кокетливо усміхається і, хтозна чого, раптом соромиться. Сміх та й годі.

Та його реакція зовсім не така, як вона очікувала. Генрі видається радше пригніченим. Те, що відбивається на його обличчі, точно не можна назвати радістю чоловіка, який вважає свою дружину привабливою.

Це шок.

Генрі швидко оговтується і каже:

– Вибач, люба. Я просто… дуже втомлений.

Беверлі ніби дали ляпаса, хоча насправді це до неї повертаються її ж власні слова. Жінка відчуває, як кров приливає їй до обличчя і сльози обпікають очі. Вона почувається настільки ображеною, що не знаходить підходящих слів. Як вона могла так помилятися?

– Я думала, ми приїхали сюди, щоб побути удвох, – каже вона, намагаючись не розплакатися. – Щось не здається, щоб ти був дуже в цьому зацікавлений.

Генрі глибоко зітхає і відкладає книжку вбік. А тоді тихо промовляє:

– Можливо, уже надто пізно.

Надто пізно? Він же це не серйозно. Цього не може бути. Тепер Беверлі таки починає плакати, розмазуючи сльози по обличчю. Ображена, налякана і присоромлена, вона стоїть тут перед ним у тоненькому пенюарі, який нічого не приховує. У цьому й була вся суть! Краще б Беверлі не заходила до того дорогого магазину білизни кілька тижнів тому, розчервоніла й сповнена надії. Краще б вони взагалі не приїжджали до цього місця, краще б їй ніколи не спадала на думку ця ідея. Беверлі не хоче дивитися, як її шлюб остаточно розвалюється. Треба було залишити все, як є; може, вони могли б і далі жити цілком дружно, ігноруючи одне одного, надто заклопотані, щоб придивлятися до свого життя, своїх відносин, зосередившись на дітях, які їх ще й як потребують. Беверлі не зовсім певна, що хоче розглядати їх двох – їхні стосунки – під мікроскопом. Невже вона справді наважиться відкрити цю бляшанку з хробаками? Жінці раптом стає страшно, що ж Генрі скаже далі. Вона боїться залишитися одна, боїться бути покинутою. У неї є кар’єра, але Беверлі не почувається аж такою незалежною. У фінансовому плані розлучення зруйнує їх обох. Вони обоє це знають. «Якщо він хоче на вихід, – нажахано думає Беверлі, – то мусить почуватися дуже нещасним».

Може, дійсно вже надто пізно. Беверлі почувається дурепою, бо ні про що не здогадувалася й гадки не мала, про що думав Генрі. Усі ці думки блискавкою проносяться в її голові, поки вона стоїть посеред кімнати у дорогому негліже і її груди та руки вкриваються гусячою шкірою. Соромлячись перед власним чоловіком, вона схрещує руки на грудях, що, як тепер їй здається, вульгарно вивалюються з пеньюару. Можливо, Генрі хоче покінчити з нею. Думки мчать одна поперед одної, немов потяг, що втратив керування і тепер несеться назустріч катастрофі. Їй хочеться принести свій теплий халат і тугіше закутатися в нього, але вона надто приголомшена, щоб рухатись. Беверлі важко опускається на ліжко, робить глибокий вдих і питає:

– Що ти маєш на увазі?

Генрі зітхає і відповідає з жалем у голосі:

– Ми не щасливі, Беверлі, і вже давно.

Вона не знає, що на це сказати. Звісно, вони не щасливі. Її друзі – з непосильними іпотеками, вимогливими роботами, проблемними дітьми та пристарілими батьками – також не щасливі. На цій стадії їхнього життя неможливо бути щасливим, не з усіма зобов’язаннями й стресовими ситуаціями, з якими їм постійно доводиться стикатися. «Він поводиться, немов дитина», – Беверлі вражено дивиться на чоловіка, не ймучи віри почутому. У нього, мабуть, щось на зразок кризи середнього віку. Він як те розбещене дитя, що хоче постійно бути щасливим, не розуміючи, що це неможливо. Життя так не влаштовано. Генрі не може бути одним із тих чоловіків, що одного дня раптом усвідомлюють, які ж вони нещасні, й вирішують усе кинути і робити, що їм заманеться.