Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої мініатюри про весну, яка символізувала для нього відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:

«Добре, Олесю!» — благословив його відповідальний секретар і голова ровенського відділення в одній особі. — «Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.»«А ще я хотів би закінчити свій виступ…» — перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом — «зверненням до нашого шановного гостя!»

Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.

«Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» — я його напам'ять знаю:

«От мерзотник малий, моїми віршами дівок в кущі заманює!» — незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно, забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики:

«У мене його, цього вірша навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові деґенерації — це ж все таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони…» — молодий поет раптово вмовк, зніяковів і сівши на своє місце, виснажено зітхнув.

«Що то воно молоде!» — чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. — «А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?..» — Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. — «…тоді я хотів би зараз надати слово!..» (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що — ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)

Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме — професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.

З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і попрямувала до дерев'яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися зі Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може й ні.

Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою в той час, коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика:

«Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!..» — Чмонь вочевидь шукав точку опору, відштовхнувшися від якої він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. — «І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він — це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська! Література!»

Шлойма потрохи починав розуміти, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, коли вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах — «Києві», «Вітчизні» й нещодавно знову відродженому «Радянському літературознавстві» вже під назвою «Українське соціалістичне літературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.

«Шевченко — він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники…» — Чмонь кинув погляда на Шлойму, погляда гострого й короткого, ніби давньоримський дротик-фашіо. — «…всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до… Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі…» — Чмонь молитовно звів очі д'горі й завмер. Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.

«…він одразу ж добряче нам'яв би вуха цим самозваним дослідникам!» — голос Чмоня тверд і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах), — «а декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!!» Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т.Г.Шевченко самозванних дослідників своєї творчості.

«Якої біди я тут сиджу?» — майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. — «Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ.» Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу і лише