Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"

— Ну, а далі? Побили тебе за що?

— Слово честі, не знаю. Я, щоб розмову розвинути у потрібному напрямі, кажу: перепрошую, але в що грали? Ну, вони всі на мене. На щастя, патруль поряд проїздив. Відбили…

Я подивився на підполковника, у якого на обличчі відбилася дивна суміш почуттів — бажання дати мені в карк і одразу весело посміятися з нас обох. Врешті решт Старий вибрав об'єднаний варіант.

— Це ще що, малий! От якби ти їм сказав, що за «Спартак»-Москва вболіваєш… А ви, товаришу капітан, пишіть мені доповідну про нові методи роботи з практикантами.

Після того, як горе-сищик вмився, висякався і сяк-так привів себе до ладу, а я одержав від Старого вічна-віч все, що мав би одержати, мені подзвонили від чергового.

— Сирота, це ти справу Кіціуса ведеш? Тут коло мене отой, що мішка знайшов. Каже, термінова справа. Передаю трубку.

— Алло, це ви? А це двірник з Героїв Революції. Слухайте, я не у вас зранку мітлу забув? Така, майже нова, з довгою ручкою. Вона не у вас? Бо мені зранку замітати…

Це була горезвісна «остання крапля», вона ж — «сіль на рану». Віднедавна всі розмови через пульт чергового стали записувати на магнітофон. Тому я стис усі свої емоції в кулак і максимально ввічливо пояснив роззяві, що:

— його мітли я не бачив, але обов'язково пошукаю;

— і не просто пошукаю, а неодмінно знайду;

— а якщо раптом не знайду, то завтра зранку куплю йому на Житньому базарі точнісінько таку ж саму за свої гроші;

— ні-ні, не треба дякувати, бо це мій обов'язок перед чесними громадянами;

— це дуже добре, що ви будете на мене чекати. Бо як знайду чи куплю, то одразу ж занесу мітлу вам. додому. До речі, продиктуйте, будь ласка, адресу. Ні, це не проблема, це ж зовсім поряд. Ну, що ви! У нас в міліції зараз всі такі культурні. Хвилиночку, я записую. Номер будинку? Квартири?

Чудово.

— Так от! — загорлав я щосили у трубку, начхавши на присутність магнітофона, — не пізніше, ніж завтра зранку, я прийду і встромлю ручку цієї дурної мітли у твою дурну дупу! По самі прутики!

Жертва футбольного фанатизму радісно гигикнула у своєму кутку і вперше подивилася на мене зі щирою повагою. А вже після того, як я кинув трубку, практикант ввічливо поцікавився:

— А якби це був не двірник, а двірничка?

Тут уже я з повагою глянув на молоду генерацію:

— Фінал був би дещо іншим. Я сказав би так: «Принесу вам оту мітлу, посаджу вас на неї, Маргарита ви моя недороблена, прив'яжу міцненько вашими ж колготками і особисто відправлю у політ… Ну, самі знаєте, куди. Для початку — на Лису гору».

Плівку, звичайно, крутили на великій оперативці, але Генерал того дня був у доброму гуморі:

— Чого дивуєтеся? — запитав він, коли регіт дещо вщух. — Якщо великі дурні примушують нас шукати вітру в полі, то маленькі чіпляються зі своїми віниками.

Тут Генерал помітив, що замполіт смикнувся на своєму стільці, і звернувся вже до нього:

— А ви, товаришу полковник, як будете писати на мене черговий сигнал старшим товаришам, то колектив не приплутуйте. Звалюйте все на мене. Мовляв, сказав у особистій розмові. До речі, спасибі, що нагадали. Треба буде наступного тижня обов'язково цю історію товаришу Щербицькому розказати. Я в його ложу на футбол запрошений.

Вигляд у замполіта був більш ніж жалюгідний. А Старий зробив свої висновки:

— Сирота, ти раніше начальства додому не бігай. Хай думають, що ти все усвідомив і до ночі сидиш у кабінеті над версіями.

Я так і зробив.

Через тиждень, коли Генерал, а за ним більшість управлінців поїхали на футбол, зателефонував Старий:

— Олексо, вийди через головний вхід і заверни ліворуч. Там якраз між двома світлофорами стоїть таксі. Сідай на заднє сидіння і нічого не розпитуй. Дуже раджу бути ввічливим, бо це не двірники.

На моє вітання чолов'яга в кепці, який сидів поряд з водієм, лише мовчки кивнув. Машина по Володимирській виїхала на Толстого, далі через Урицького на Чоколівку і нарешті зупинилася у мікрорайоні понад Кадетським гаєм. Довільна нумерація хрущовок у цьому кутку масиву доводила до сказу гостей, пожежників та водіїв «швидкої допомоги». Бо поряд із номером третім стояв не п'ятий, а одинадцятий-ве. Щодо п'ятого, то він чомусь стирчав аж під залізничною колією між номерами один-бе і сім-ге. Було від чого сказитися! Колись ми приїхали у цей лабіринт віддати останні почесті померлому колезі. Півдня автобус із покійником шукав, де ж будинок чотири-же, де чекали родичі. Ще півдня ми вибиралися з мікрорайону на трасу. Нарешті хтось із нас сказав: думаю, покійник був би не проти, якби ми його саме отут і поховали.

Чолов'яга у кепці мовчки провів мене до під'їзду, де смерділо котами та спаленими газетами. Ми піднялися на третій поверх, супроводжуючий відчинив двері своїми ключами, зняв кепку і пропустив мене вперед. У кімнаті з увімкненим торшером і щільно заштореними вікнами сидів у кріслі виразно немолодий чоловік у старомодному двобортному костюмі і віскозній сорочці у смужечку. Він розташувався так, що обличчя його було в тіні. І щось мені підказало особливо не придивлятися.

— Так от, яка вона зараз, радянська міліція, — констатував немолодий, — кажуть, ти Університет кінчав? Приємно, приємно мати справу з освіченим. Коли я був молодим, то допомагав моєму першому лягавому складати на мене протокол. Бо він мав чотири класи, а я аж сім. Роки, роки… пацани казали, що ти каву