Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

У сні навіщає.

«Здоров, брате!» - «Здоров, отче!» -

«Ну, я присвятився».-

«Слава богу! І по небі

Добре роздивився?»

«Роздивився».- «Ну, і як там?

Говори, мій друже!

Тайну божую збагнути

Я цікавий дуже!»

Мовить дух: «Її збагнути,

Певно, річ висока,

Та на се не твого треба

І уха, і ока.

А про те, що ми колись-то

Суперечку гнули,

То оба ми, любий друже,

Пальцем в небо ткнули.

Там порядки - ні по твоїй,

Ні по моїй мові,

А зовсім-зовсім інакші»,-

Та й щез на тім слові.

То був чудовий місяць май,

Цвіли вже бзи й троянди…

З старої вілли на весь гай

Плив голос панни Ванди.

Співа до цитри, аж зовсім

Захрипла з віщих тру́дів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

Ось жни́ва. Скочно граючи,

Женців провадить банда,

А в віллі, не вгаваючи,

Співає панна Ванда;

Чи день, чи ніч, чи дощ, чи грім,

Чи крик сорокопудів…

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

Вже осінь. Яблука стрясли,

Капусту в пень рубаєм,

А панна Ванда, знай, співа

У віллі там під гаєм.

Чи в коршмі крик, чи в церкві дзвін,

Луна з усіх усюдів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

Потис мороз, вітри ревуть,

І сніг поля вкриває,

В безлюдній віллі все ще чуть:

Бреньчить щось і співає.

Блукає голос серед стін,

Захриплий з віщих трудів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

П’ять день хуртовина ревла.

На шостий день ослабла;

Всю віллу снігом замела,

І Ванда закоцябла.

Та дух її на місці тім

Щоночі ще марудив:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

Минуло много-много літ!

Де гай був, нині зілля;

Заріс кропивою весь слід,

Де та стояла вілла.

Та в глупу північ в місці тім

Чуть бренькіт страхопудів:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!

«Бодай ся когут знудив!»

Чого ж та бідна душенька

На місці тім заклята?

Чого покутує, немов

Убила маму й тата?

І чом ту саму пісню всім

Небіжечка співає:

Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім?

Бо іншої не знає.

НА СТАРІ ТЕМИ

Не лѣпо ли ны бяшеть, братіє?..

Чи не добре б нам, брати, зачати

Скорбне слово у скорботну пору,

Як мужам до мужеського збору,

Не як дітям у дзвінки бряжчати?

Вирядім ми слово до походу

Не в степи куманські безконечні,

А в таємні глибини сердечні,

Де кують будущину народу.

Потопчімо там полки погані,

Що летять на душу, як тривога,

Смагу сиплють з огняного рога

І кинджал ще обертають в рані.

Вирвім з коренем ту коромолу,

Що з малого гріх великий робить,

Що нечайно брата братом гнобить,

Щоб засісти з ворогом до столу.

Чи ще мало в путах ми стогнали?

Мало ще самі себе ми жерли?

Чи ще мало нас у ликах гнали?

Чи ще мало одинцем ми мерли?

Блаженъ мужъ, иже не идеть

на совѣтъ нечестивыхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неправих

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в сонмищах лукавих

Заціплії сумління їх термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

Коли заглухне й найчуткіша совість,

Хоч диким криком збуджує громаду,

І правду й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед гвалту й гуку

Стоїть, як дуб посеред бур і грому,

На згоду з підлістю не простягає руку,

Волить зламатися, ніж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за теє лають,

Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;

Вони ж самі його тріумф підготовляють,

Самі своїм осудяться сумлінням.

Блаженні всі, котрі не знали годі,

Коли о правду й справедливість ходить:

Хоч пам’ять їх загине у народі,

То кров їх кров людства ублагородить.

Гласъ вопіющаго во пустыни.

Було се три дні перед моїм шлюбом.

У чистім полі я пшеницю жав.

Був південь. Я спочити сів під дубом,

В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний,

Той голос, що його лиш серце зна,

Для вуха тихий, але сили повний,

Що душу розворушує до дна.

«Ще поки ти почався в лоні мами,

Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,

Я призначив тебе перед царями

Й народами нести мій заповіт».

І мовив я: «О пане, глянь на мене!

Простак убогий, молоде хлоп’я!

Хто стане слово слухати невчене?

Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Від отсеї хвилі

Ти мій. Про все, чим досі був, забудь!

Усе покинь, вір тільки моїй силі,

Мої слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в моєму слові,

Так знай: нікого не навернеш ти;

Мов стріли б’ються о щити стальові,

Так твій глагол о серць людських щити.

На вітер будеш мій глагол метати,

Проповідати будеш ти глухим;

Де станеш