Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що похвалиш, всім видасться лихим».
І мовив я: «О, господи, я грішний!
Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,
Ти на сей труд важкий і безуспішний
В сій хвилі кличеш свойого слугу?»
І мовив голос: «Не тобі се знати!
Не за провини я признав тебе.
Не безуспішно будеш працювати,
А серце в тобі я скріплю слабе.
Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.
Тобою я навчу їх відрікаться
Життя і світу для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У світлу ціль зостріливши весь ум.
Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своїх глаголів жар.
І наострю твій слух, щоб, як озвуся,
Ти чув мій голос, наче грім із хмар».
Я ниць упав. «О, чую, пане, чую!»
І серп я кинув, і пшеничний стіг,
І батьків дім, невісту молодую,
І відтоді не бачив більше їх.
IV. «Ти знов літаєш надо мною, галко…»
А галици свою рѣчь говорѧхуть.
Ти знов літаєш надо мною, галко,
І крячеш горя пісню монотонну;
Глядиш у серця глибину бездонну
І бачиш гниль, гидоту беззаконну -
Не страх тобі нічого і не жалко.
У тебе очі ясні на падлину;
Підлоту, самолюбство і брудоту
Ти здалека добачуєш достоту;
Твоя душа, мабуть, рідня болоту,
Що в собі бачить ціль всього й причину.
О, знаю, заклюєш мою ти душу!
На тім степу беззахиснім, безводнім,
У тім хижацькім стовпищі голоднім,
Знесилений в змаганні тім безплоднім,
Твоєю жертвою я впасти мушу.
Моє ти фатум, невідступна зморо,
На мозок мій нещасний кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бійсь, піде твоя побіда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!
V. «Крик серед півночі в якімсь глухім околі…»
Се оу Римѣ кричать подъ саблѧми
половецкими.
Крик серед півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?
Чи хто поранений конає в чистім полі?
Чи плачуть сироти, ограблені і голі,
Без батька-матері, без хліба і без дому?
Невідомий співак походу степового…
Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві,
Давно забуту рать з сну будить вікового
І до походу, знай, накликує нового
«За землю руськую, за рани Ігореві».
Давно забута рать в забутій спить могилі,
І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине;
Лиш крик поета ще лунає в давній силі,
Байдужість сірая куняє на могилі,
А кров із руських ран все рине, рине, рине.
VI. «Де не лилися ви в нашій бувальщині…»
Жены роусськіѧ въсплакаша сѧ.
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі -
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині,-
Руськії сльози жіночі!
Скільки сердець розривалось, ридаючи,
Скільки зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
VII. «І досі нам сниться…»
А любо испити шеломомъ Дону.
І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.
Від роду до роду
Сю далеку воду
Ми співали-споминали,
Як мрію-свободу.
Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нікому.
Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!
Були би ми «Полю»
Шляхи заступили.
Золотими шоломами
З Дону воду пили.
Була б нас не рвала
Степовая птаха,
Якби на Дону стояли
Чати Мономаха.
Ліниво-ліниво,
Як Донові хвилі,
Плили віки за віками,
Наш гаразд розмили.
Довелось-таки нам
Над тим Доном стати
Робітницькими валками
Байдаки таскати.
Довелось-таки нам
До його застукать:
Під землею для чужого
Камінь-вугіль цюкать.
Довелось-таки нам
В нім шукати броду:
Не шоломом - пригорщами
Пити з нього воду.
Довелось-таки нам
З Дону дань приймити:
Бурлацькії шмати прати,
Босі ноги мити.
13.VII 1906
VIII. Антошкові П. (Азъ Покой) 7
Аще и языкы аггельскими
глаголю, любве же не имамь,
каѧ ми єсть польза?
Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.
Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх добиваться,
Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі -
Нам в Параски ласки дожидаться?
Як твій брат із голоду вмирає,
А його ти накормити вступиш,
То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,
Чи береш букову, що він має?
Як твоя у річці тоне мати
І кричить: «Рятуй мене, Антошку!» -
Будеш ти на гарний човен ждати
Чи їй кинеш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Semper tiro, Франко І. Я.», після закриття браузера.
