Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

Що похвалиш, всім видасться лихим».

І мовив я: «О, господи, я грішний!

Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,

Ти на сей труд важкий і безуспішний

В сій хвилі кличеш свойого слугу?»

І мовив голос: «Не тобі се знати!

Не за провини я признав тебе.

Не безуспішно будеш працювати,

А серце в тобі я скріплю слабе.

Твоїми говоритиму устами

До всіх народів і до всіх віків,

Твоїми я тернистими стежками

Вестиму своїх вибраних борців.

Тобою я навчу їх відрікаться

Життя і світу для високих дум,

Сучасних нужд, погорди не лякаться,

У світлу ціль зостріливши весь ум.

Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся

І вложу в них своїх глаголів жар.

І наострю твій слух, щоб, як озвуся,

Ти чув мій голос, наче грім із хмар».

Я ниць упав. «О, чую, пане, чую!»

І серп я кинув, і пшеничний стіг,

І батьків дім, невісту молодую,

І відтоді не бачив більше їх.

А галици свою рѣчь говорѧхуть.

Ти знов літаєш надо мною, галко,

І крячеш горя пісню монотонну;

Глядиш у серця глибину бездонну

І бачиш гниль, гидоту беззаконну -

Не страх тобі нічого і не жалко.

У тебе очі ясні на падлину;

Підлоту, самолюбство і брудоту

Ти здалека добачуєш достоту;

Твоя душа, мабуть, рідня болоту,

Що в собі бачить ціль всього й причину.

О, знаю, заклюєш мою ти душу!

На тім степу беззахиснім, безводнім,

У тім хижацькім стовпищі голоднім,

Знесилений в змаганні тім безплоднім,

Твоєю жертвою я впасти мушу.

Моє ти фатум, невідступна зморо,

На мозок мій нещасний кандидатко,

Не кряч так зично, не лети так падко!

Не бійсь, піде твоя побіда гладко!

Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!

Се оу Римѣ кричать подъ саблѧми

половецкими.

Крик серед півночі в якімсь глухім околі.

Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?

Чи хто поранений конає в чистім полі?

Чи плачуть сироти, ограблені і голі,

Без батька-матері, без хліба і без дому?

Невідомий співак походу степового…

Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві,

Давно забуту рать з сну будить вікового

І до походу, знай, накликує нового

«За землю руськую, за рани Ігореві».

Давно забута рать в забутій спить могилі,

І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине;

Лиш крик поета ще лунає в давній силі,

Байдужість сірая куняє на могилі,

А кров із руських ран все рине, рине, рине.

Жены роусськіѧ въсплакаша сѧ.

Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі -

Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині,-

Руськії сльози жіночі!

Скільки сердець розривалось, ридаючи,

Скільки зв’ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли, складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую?

А любо испити шеломомъ Дону.

І досі нам сниться,

І досі маниться

Блакитного того Дону

Шоломом напиться.

Від роду до роду

Сю далеку воду

Ми співали-споминали,

Як мрію-свободу.

Якби-то нам з Дону

Та не було грому,

То вже б ми над Бугом, Сяном

Не дались нікому.

Якби-то над Доном

Стали ми рядами,

Залізними панцирями

Сперлися з ордами!

Були би ми «Полю»

Шляхи заступили.

Золотими шоломами

З Дону воду пили.

Була б нас не рвала

Степовая птаха,

Якби на Дону стояли

Чати Мономаха.

Ліниво-ліниво,

Як Донові хвилі,

Плили віки за віками,

Наш гаразд розмили.

Довелось-таки нам

Над тим Доном стати

Робітницькими валками

Байдаки таскати.

Довелось-таки нам

До його застукать:

Під землею для чужого

Камінь-вугіль цюкать.

Довелось-таки нам

В нім шукати броду:

Не шоломом - пригорщами

Пити з нього воду.

Довелось-таки нам

З Дону дань приймити:

Бурлацькії шмати прати,

Босі ноги мити.

13.VII 1906

Аще и языкы аггельскими

глаголю, любве же не имамь,

каѧ ми єсть польза?

Діалект чи самостійна мова?

Найпустіше в світі се питання.

Міліонам треба сього слова,

І гріхом усяке тут хитання.

Міліонам треба світла, волі,

Треба вміти, як їх добиваться,

Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі -

Нам в Параски ласки дожидаться?

Як твій брат із голоду вмирає,

А його ти накормити вступиш,

То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,

Чи береш букову, що він має?

Як твоя у річці тоне мати

І кричить: «Рятуй мене, Антошку!» -

Будеш ти на гарний човен ждати

Чи їй кинеш