Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

Але Бич­ковський не вмів, ма­буть, чи­та­ти та­ко­го дрібно­го дру­ку в очах Мар­ти Ки­рилівни: він з ве­ли­ким апе­ти­том хлеп­тав чай і за­пи­хав рот крен­де­ля­ми.

«Але ж пос­тать! Але ж пос­тав­ний нап­ро­ди­во! Як виріс, ви­люднів! Які плечі! Яка кра­са в тих пле­чах! Ото як­би на йо­го плечі та ще на­мос­ти­ти ши­рокі епо­ле­ти! Ото бу­ла б ця­ця! Оце прав­ди­вий вінець сот­воріння! Зевс! Су­ще зра­зець чо­ловічої си­ли та кра­си!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла пус­ка­ти з очей со­ло­денькі проміння на ву­си й очі то­го Зев­са.

Але Зевс вже й не ди­вив­ся на свою по­ки­ну­ту Ге­ру; він все ба­ла­кав і жар­ту­вав з Хрис­ти­ною. В Мар­ти Ки­рилівни за­во­ру­ши­лись в серці злі по­чу­ван­ня. Во­на так роз­сер­ди­лась на сво­го древнього Зев­са, що бу­ла лад­на вхо­пи­ти йо­го обо­ма ру­ка­ми за ву­си і скуб­ну­ти йо­го з усієї си­ли.

«Подлий ти, нікчем­ний! по­ки­нув ме­не! Усі во­ни такі вар­ва­ри, п'яню­ги, нес­тат­ко­виті й не­помірко­вані, кар­тярі! ле­дарі! во­ло­цю­ги, за­ли­ця­ни­ки!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і аж зціпи­ла зу­би та ку­ла­ки. З нею тро­хи не ста­ла істе­ри­ка. По­хап­цем до­пи­ла во­на чай, вста­ла з-за сто­ла і вий­шла в гос­тин­ну. Во­на по­чу­ва­ла, що її що­ки аж го­рять, аж па­шать, усе тіло не­на­че в огні од неп­риємних зга­док та од злості. Од­чи­нив­ши вікно, во­на сіла ко­ло вікна і спер­лась ліктем на одвірок. Свіже лег­ке здо­ро­ве повітря тро­хи про­хо­ло­ди­ло її га­ря­чий вид.

В світли­цю увійшла Хрис­ти­на. Во­на зо­ри­ла очи­ма по світлиці й оче­ви­дяч­ки шу­ка­ла Мар­ти Ки­рилівни.

- А ви ту­та? ди­ви­тесь в вікно та, пев­но, вда­лись в по­езію: ми­луєтесь зо­ря­ми? По­езія, по­езія! Ой, ще не ми­нув час ва­шої по­етич­ної вдачі! Ходім ли­шень та приступімо до по­езії, не та­кої вже іде­альної, як от зорі. Час сіда­ти за кар­ти,- ска­за­ла Хрис­ти­на і взя­ла Мар­ту Ки­рилівну під ру­ку та й по­ве­ла в од­ну не­ве­лич­ку кімна­ту. Там сто­яв сто­лик. За сто­ли­ком сидів Бич­ковський та Бо­ро­давкін. Два стільці сто­яли по­рожні, оче­ви­дяч­ки, для Хрис­ти­ни та для Мар­ти Ки­рилівни.

- От і наші парт­не­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на. Мар­та Ки­рилівна зирк­ну­ла на Бич­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма; во­на жда­ла од йо­го більше привітності, лас­ка­вості, сподіва­лась чо­гось більшо­го, а те­пер пос­те­рег­ла, що він зовсім збай­дужнів до неї і навіть за­був її. Во­на по­чу­ва­ла, що й те­пер її ру­ки аж сверб­лять, щоб вхо­пи­ти Бич­ковсько­го за ву­си і доб­ре з усієї си­ли пос­куб­ти.

- Не маю чо­гось охо­ти гра­ти в кар­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона крут­ну­лась швид­ко, по-па­нянсько­му, на од­но­му місці, вий­шла з кімна­ти і сіла за дру­гим сто­лом в світлиці; во­на прис­та­ла до інших парт­нерів.

«Не вда­лось-та­ки звес­ти їх до­ку­пи! Але я та­ки їх зве­ду, по­нов­лю ро­ман… А Марті Ки­рилівні та­ки ба­жається по­но­ви­ти ро­ман,- це по всьому знать!» - по­ду­ма­ла Хрис­ти­на.

Після ве­чері вінці сот­воріння смик­ну­ли та­ки доб­ре, але так, що спро­мог­лись ще по­вер­та­ти язи­ком.

- Бичковський! ходім в мою кімна­ту, я по­ка­жу вам од­ну ціка­ву ар­хе­ологічну річ,- ска­за­ла Хрис­ти­на до Бич­ковсько­го.

- Ходім побачимо, яка там за­хо­ва­на в ва­шо­му схо­вищі ціка­ва ар­хе­ологія,- ска­зав Бич­ковський.

Христина взя­ла йо­го під ру­ку і по­ве­ла в свою кімна­ту. В спальній кімнаті, над ліжком Хрис­ти­ни, висів на стіні през­до­ро­вий ки­лим. Йо­го ви­ши­ва­ли ще за пан­щи­ни двірські дівча­та для Хрис­ти­ни­ної ма­тері. Ки­лим був ви­ши­тий га­ру­сом та шов­ком. Ро­бо­та бу­ла пре­чу­до­ва. Кру­гом ки­ли­ма ви­ла­ся ши­ро­ка сму­га, ви­ши­та розкішни­ми ро­жа­ми уся­ких кольорів, оргініями та маківка­ми. Все­ре­дині був ви­ши­тий чор­ня­вий тру­ба­дур - ли­цар. Він грав се­ре­на­ду на якійсь чу­дер­нацькій бан­дурі, си­дя­чи на ка­мені під вікна­ми се­редньовіко­во­го шпи­час­то­го зам­ку, а на бал­коні сиділа ли­цар­ша, спер­шись на ґрат­ки. Ки­лим та­ки доб­ре по­ли­няв, але ма­лю­нок ще й те­пер виз­на­чу­вавсь ду­же доб­ре й ви­раз­но і був ар­тис­тич­ної ро­бо­ти.

- Як вам по­до­бається ця ар­хе­ологія? Прав­да, те­пер і в Персії не знай­ти та­ких ки­лимів? - спи­та­ла в Бич­ковсько­го Хрис­ти­на.

- Сказати прав­ду, я й не роз­бе­ру га­разд, що на йо­му по­на­ля­пу­ва­но: чи ліс, чи ха­та. Не­на­че по­се­ре­дині стоїть ко­пи­ця сіна, і ли­бонь во­ро­на чи крук си­дить на ко­пиці; надісь крук! - обізвав­ся Бич­ковський, лу­па­ючи тро­хи вже п'яни­ми очи­ма.

- Ой ви, Тюхтій Іва­но­вич! Ви самі справдішня ко­пи­ця сіна! Яка там ко­пи­ця сіна? То тру­ба­дур співає се­ре­на­ду під бал­ко­ном зам­ку. Дивіться, який ку­че­ря­вий! Дос­то­ту та­кий, як ви! - ска­за­ла Хрис­ти­на.- От я при­ве­ду сю­ди очі, гостріші од ва­ших.

Христина крут­ну­лась і че­рез од­ну хвильку при­ве­ла під ру­ку Мар­ту Ки­рилівну і пос­та­ви­ла її ря­дом з Бич­ковським пе­ред ки­ли­мом.

- Правда, ви й досі не ба­чи­ли моєї до­ро­гої, те­пе­реч­ки вже сли­ве ар­хе­ологічної річі? Гляньте на цей ки­лим! Прав­да, гар­на, пиш­на ро­бо­та? Вар­то од­да­ти в ар­хе­ологічний му­зей! - гук­ну­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, мит­тю вис­ко­чи­ла з кімна­ти, ще й при­чи­ни­ла од­ну по­ло­ви­ну две­рей. Бич­ковський і Мар­та Ки­рилівна зос­та­лись уд­вох і ди­ви­лись чо­гось на ки­лим.

- І справді, ду­же гар­на ро­бо­та,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого не роз­би­раю. Якась плу­та­ни­на… - обізвавсь Бич­ковський.

- Тямите ви! Плу­та­ни­на! - ска­за­ла про­вор­но й тро­хи на­хаб­но Мар­та Ки­рилівна і сіла на стільці.

- Сідайте ж! - по­ка­за­ла во­на ру­кою на стілець. Бич­ковський сів.

- Давно ми ба­чи­лись… а те­пер знов до­ве­лось-та­ки нам по­ба­чи­тись,- по­ча­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Гора з го­рою не зійдеться, а чо­ловік з чо­ловіком зійдеться,- обізвавсь Бич­ковський і витріщив очі на

Марту Ки­рилівну.

Це ду­же спо­до­ба­лось їй, їй в вічі знов впа­ли ши­рокі «ча­ру­ючі» плечі Бич­ковсько­го.

«Треба б знов роз­по­ча­ти з ним ро­ман. Чом би пак і заміж за йо­го не вий­ти? Пос­тать! плечі нап­ро­ди­во! І я не зос­та­лась би са­ма в хаті, в са­мо­тині»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- До нас до­хо­ди­ла чут­ка, що ви й досі ще не оже­ни­лись? - спи­та­ла в йо­го Мар­та Ки­рилівна.

- Ні, не оже­нив­ся й досі,- обізвав­ся флег­ма­тич­но Бич­ковський.

- Чом же ви не оже­ни­лись? Не знай­шли щи­ро­го сер­ця? га­ря­чої душі? Га?

- Гарячої душі не знай­шов,- ме­ханічно обізвав­ся Бич­ковський.

А я і заміж пішла і доч­ку маю, і от-от не­за­ба­ром, мо­же, й доч­ку ви­дам…

- І удо­вою зос­та­лись, та вже й дав­но,- обізвавсь Бич­ковський.

«Чув, под­лий, що я удо­ва, а не прий­шов, щоб ме­не сва­та­ти. Тре­ба б йо­го оже­ни­ти з со­бою… хоч си­лою. Тре­ба б на­посістись на йо­го! Ко­ли б Хрис­ти­на по­мог­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Що ж ви, роз­ба­гатіли? Без жінки, без сім'ї вам, чо­ловікам, і гро­шей не­ма де діва­ти. Пев­но, скла­ли в бан­ку ве­ликі капіта­ли?

- В ки­шені оце маю п'ять кар­бо­ванців. Те­пер це всі мої капіта­ли,- мурк­нув Бич­ковський.

- Оце так ди­во! Ви, пев­но, не бу­ли на службі, а десь ти­ня­лись