Читати книгу - "Дві московки, Нечуй-Левицький"

- Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла заміж за нелюба і не зазнаю такого щастя, як тобі судилося... Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, - промовила Марина, - час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи...

Густий осінній туман встає над лісом вечірньою добою. В селі тихо, на улицях пусто. Місяць світить, як через сито; вітер колише голими вербовими верхами. Марина дівчат до себе на вечорниці закликає:

- Дівчата-сестриці! прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мої дні за днями, літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити. Прийде день - журюся, прийде ніч - сумую. Приходьте, дівчата!

- Добре, Марино, прийдемо! - одказують дівчата.

- А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців повну хату, і кімнату, ще й подвір'ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..

- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе світить через густе полотно.

Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:

- Хлопці! завтра в мене вечорниці! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату - не займайте мене!

- Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! - одказують хлопці.

- То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорниці, де дівчат немає! Моя хата, а ваші музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горілочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивіться, хлопці, що на мені хустка! Серце моє дівоче. Личко моє не змарніло, брови не злиняли. Люблю співи, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!

Не лишайте мене, хлопці! Як минете мою хату, не чіпайте мене!

- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!

Місяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вітер і насилу шелестить сухим листям. І ясніше, і тепліше надворі. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорниці закликає:

- Прийди, серце, Василю, завтра ввечері до мене! В мене буде дівчат, як зірок на небі; в мене буде хлопців, як макового цвіту на городі. Будемо грати, співати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!

Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричі вмиюсь з полумиска свіжою водою, надіну десять разків доброго намиста з дукачем, взуюся в червоні чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хаті походжати. Прийди ж, доле моя!

Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.

Взяла Марина хлопця за підборідок, поцілувала тричі, аж одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами, а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її.

Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський дзвін. Гуляє вітер по улицях, з неба порошить крупами. Нікого нема в церкві. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тінь якогось мерця, і попленталася попід тинами.

"Адже ж мене просила до себе Марина, - згадала Ганна. - Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогодні робити гріх", - подумала Ганна і повернула до Марининої хати. В хаті у Марини в печі палає полум'я, світло так і б'є, так і ллється кругом хвилями з усіх трьох вікон і освічує верби та вишні.

"Марина таки жде мене, - думала собі Ганна, - вечерю, мабуть, варить", - міркувала вона. Одчинила сінешні двері й здивувалась! В хаті гуде, як в улику бджоли.

"Чи не заблудила я, - подумала Ганна і вийшла надвір, - ні!.. Маринин двір і ворота. Ввійду в хату".

Ввійшла Ганна й стовпом стала. В хаті ясно, як серед дня. Горить каганець і дві свічки, в печі палає полум'я і миготить веселими хвилями по білих стінах. На лавках, на полу, на печі обсіли, як хмара, дівчата та хлопці! Сміх, регіт, жарти та співи! На скрині сидять музики. Серед хати убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в піч.

- А я тебе, Ганно, жду не діждуся! - гукнула Марина. - Заграйте, музики, дрібно та весело! Заспівайте, дівчата, про талан, про щастя.

- Що се таке. Марино, - одказує Ганна. - Чи весілля справляєш, чи що? Кого ж заміж даєш, кого жениш?

- Женю я свій талан, видаю заміж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!

Музики вчесали метелиці. Марина як стояла з рогачем в руках, так і повіялась, і потягла за собою Ганну. Ганна одіпхнула її й стала оддалеки.

- Як не хочеш, то я й сама! - каже Марина. - Заб'ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або гроші вертайте! - А сама приспівує:

Ой пішла б я на музики,

Як дасть батько п'ятака, -

Закрутилася б навіки

Та вдарила тропака!

Тут-туп ніженьками,

Дзень, дзелень підківками!

Гоп-чук-га! тропака!

Бо я зроду така!

Ткач Микола кинувся до Ганни й хотів потягти її в танець.

- Одчепись, поганий! - визвірилася на його Ганна так, що аж в хаті стихло, аж замовкли хлопці та дівчата.

- Останній раз нога моя в твоїй хаті, - промовила Ганна. - Не переступлю я, Марино, твого порога!

Ганна гуркнула дверми, аж вікна задзвеніли. Хлопці реготались, а ткач одчинив двері та й гукнув вслід:

- Тю-тю, дурна - навіжена московка! Чи присвятилася, чи в черниці думаєш йти!

Розійшлись вечорниці. Як метіль, кинулась Марина, і поприбирала, й повимітала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стіл скатертею, постелила постіль, в ночови налила митілю, щоб змити голову, бо була субота.

Сидить Марина кінець стола, розчісує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці, по скатерті. Чеше