Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наталя Семенівна. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?
Оксана. Жаль?.. Вам жаль мене?.. Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобідила, я вас зневажила… Простіть мене!.. Я сама не знаю, що кажу… Скажіть, промовте ще раз: "Мені жаль тебе!" Ха-ха-ха! "Мені жаль тебе!" Вмирай, серце!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!
Наталя Семенівна (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.
Оксана. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась…
Наталя Семенівна. Ну, то йди ж собі!
Оксана. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!.. Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте - я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!.. (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).
Наталя Семенівна. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!..
Оксана. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого… Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!.. (Здійма з пальця перстень). Це його… паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла… Нате!.. (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).
Наталя Семенівна. Стривай, Оксано!..
Оксана (зупинилась). Пора ж і честь знати. Самі мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?..
Наталя Семенівна. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без гвалту і без огласу розв'язала моєму синові руки.
Оксана. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?..
Наталя Семенівна (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).
Оксана. Щ-о? Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку "за здравіє" вашої янгольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви… ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).
Наталя Семенівна (сперш немов остовпіла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!.. (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?! Ні, ні!.. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, нерівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?.. Ні… Ні!.. Не невістка ти мені!
Завіса
ОДМІНА ДРУГА
Того ж таки дня, через шість годин. Зала у будинку Воронових.
ЯВА 1
Горнов і Максим.
Горнов. Так, стало буть, ми з вами в ціні зійшлись?
Максим. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що під зав'язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?
Горнов. Ба ні, мені такого й треба до школи.
Максим. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?
Горнов. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайструвати.
Максим. Еге! Нехай вже, мовляв, саме домадикується!.. Я ще мав дещо вам сказати, та тільки не знаю, з якого боку й почати. Ще як скажете: "От старий, почав вже вигадувати".
Горнов. Що ж таке?
Максим. А те, що я ще зроду-віку не бурлакував, а оце, мовляв, вже ніби приходиться покидати стару… Там такого репету наробе, що не тільки в хаті, а й у подвір'ї, мовляв, буде тісно.
Горнов. Чому ж не взяти й бабу з собою?
Максим. Чи й справді? (Зрадів). Вона у мене, Владимир Петрович, така, що й хвилини без діла не сидітиме… Там така працьовита, що й сказать… (Сміється). А як роботи нема, то зо мною свариться, а вже без діла не всидить….
Горнов. Знайдемо і їй діло. А за ціну певно що не будемо торгуватись?..
Максим. Та яка вже ціна беззубій?..
Горнов. Часом беззубий краще, зубатого!..
Максим. Та воно так… Це вже ви мене зовсім, мовляв, на світ народили! А то ж сказали ви мені ціну, а я зопалу погнався за грішми та й про бабу забув. Оце ж і чудесно. У хату свою впустимо Матвія, тут у нас є такий бідолаха з двірських: дітей, мовляв, повнісінький запічок, а хати дасть бог. Нехай собі живе, та хліб жує, та двору доглядає.
ЯВА 2
Ті ж і Борис.
Горнов. Ну, ти ж і спиш! Я вже з города двадцять верстов пробіг, а ти…
Борис. У мене голова страх як болить… Я й не бачу. (Чоломкається з Максимом). Що ж, договорились?
Максим (усміхається). Вже, мовляв, і печать приклали.
Горнов (дивлячись на часи). Ого-го, пора їхати!
Борис. Чого хапаєшся? Поснідав би…
Горнов. Скільки ще в тебе тієї панської пихи, як подивлюсь я на тебе: без сніданку або без кофію не можна гостя відпустити; і хоч би тому гостеві діла було, як кажуть, по зав'язку, а він сиди та жди того кофію. У мене там діло кипить! Я купив оце у городі молотилку, і зараз треба установити її. Ну, у вас гарні порядки: приїхав - усі пани і слуги сплять, двері відчинені, хоч і забирай усе на вози та й вези куди хочеш.
Борис. Ми світом тільки полягали.
Горнов. Що це в тебе такі червоні очі?
Борис. П'яний був.
Горнов. З якого побиту?
Борис. Тадже ж учора був день народженія батька.
Горнов. Стало буть, ти туди і не навідувався?
Борис (засоромивсь). Ні!..
Горнов. От так молодець!..
ЯВА 3
Ті ж і Соломія.
Соломія. Паничу, пожалуйте, вас мамашенька кличуть.
Голос за дверима: "Борис!.."
Борис (гука). Я зараз! (До
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.