Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Пошились у дурні, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Пошились у дурні, Кропивницький"

76
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пошились у дурні" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Пошились у дурні, Кропивницький» була написана автором - Кропивницький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Пошились у дурні, Кропивницький" в соціальних мережах: 
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 13
Перейти на сторінку:






ЛИЦЕДІЇ:



Максим Кук­са, ба­га­тий міща­нин, мірош­ник, удо­вець.


Оришка, стар­ша йо­го доч­ка, літ 19.


Степан Дран­ко, ба­га­тий міща­нин, ко­валь, удо­вець.


Горпина, стар­ша йо­го доч­ка, літ 18.


Антон, най­мит Куксів, мо­ло­дий па­ру­бок.


Василь, най­мит Дран­ка, мо­ло­дий па­ру­бок.


Скакунець, во­лос­ний пи­сар.


Ничипір, за­хо­жий чо­ловік, літ 30.


Гості і народ.



Діється в містечку.






ДІЯ ПЕРША



На ко­ну з обох боків пле­тені ти­ни, з-за кот­рих виг­ля­да­ють ха­ти, повітки, ам­ба­ри, хліви, ко­мо­ри і інше. Під ти­на­ми ла­ви. З ліво­го бо­ку гос­по­да Кук­си, з пра­во­го - Дран­ка. За гос­по­дою Кук­си вид­ко во­дя­но­го мли­на, за гос­по­дою Дран­ка - куз­ню.



ЯВА 1



З млина виходить Кукса і Антон.


Кукса.




Отак ось, як ба­чиш, лю­бий мій ко­за­че,


Ку­ди оком згля­ну чи но­гою ста­ну,


Скрізь крив­да па­нує та прав­ду гальмує.




Антон.




Ох, прав­да, па­но­че, що і так бу­ває.


Це вже так ска­за­ли, як пе­ром спи­са­ли.




Разом.




Ох, тяж­ко, тяж­ко, жить в світі важ­ко.




Кукса.




Так, як ша­шоль, то­че сер­це тобі й ду­шу,


Ро­зум так зда­ви­ло, як му­щир па­пу­шу,


Що вже далі бу­де, чи вга­да­ють лю­ди?




Антон.




Ох, прав­да па­но­че, і т. д.




Кук­са.


Дог­ля­дай, дог­ля­дай, ка­жу тобі, більш як сво­го ока!


Ан­тон. Та вже не тур­буй­тесь, ха­зяїн, ніхто вам так не пот­ра­пить до­го­ди­ти, як я: надійте­ся на ме­не, як на кам'яну го­ру!


Кукса. От од­но­го тільки ніяк я не роз­бе­ру: за віщо ти так не­на­ви­диш ото­го бабсько­го ро­ду?


Антон. За віщо? Дов­го роз­ка­зу­ва­ти! А тільки як по­ба­чу мо­ло­ди­цю, а най­па­че дівчи­ну, то так мені з душі і вер­не, мов му­ху про­ковт­нув… А ва­ших до­чок не­нави­дю че­рез те, що ви мені, ха­зяїн, ду­же по­лю­би­лись, і жаль мені вас, прос­то біда, як жаль, що ви так з ни­ми бідкаєтесь!..


Кукса. Ох бідка­юсь!.. А ти не гніваєшся на ме­не, що я те­бе час­тенько га­няю або по зу­бах дам?..


Ан­тон. Бо­ро­ни ме­не, бо­же! Ха­зяїн мо­же й спа­ти, й гу­ля­ти, і на те він є ха­зяїн; а най­мит по­ви­нен щод­ня й що­ночі пра­цю­ва­ти…


Кукса. Ро­зум­но міркуєш!..


Антон. З на­шим бра­том, з най­ми­том, без лай­ки або без бійки не мож­на. Нас тре­ба бить, та ще й доб­ре, бо ми дурні!..


Кукса. Три місяці ти в ме­не слу­жиш, а я те­бе вже так упо­до­бав, як рідно­го си­на!..


Антон (цілує йо­му ру­ку). І я ска­жу, що не знаю, чи лю­бив я сво­го батька так, як вас люб­лю! (По­мов­чав). Дав­но вже я хо­чу спи­та­ти вас, бо знаю, що ви один на всім світі ска­же­те мені дос­томітну прав­ду: навіщо оті ба­би на світі?


Кукса. Ай справді, навіщо во­ни?


Антон. Без бабів, здається, кра­ще б жи­ло­ся на світі.


Кукса. Кра­ще б? Так, так!..


Антон. Так на­що ж во­ни, оті ба­би, на світі?


Кукса. Не ска­жу, го­луб­чи­ку, не ска­жу!.. Скільки разів і я мірку­вав над цим зап­лу­та­ним ділом… Звісно, бог сот­во­рив!


Антон. На спо­ку­су?


Кукса. О, о! Як­раз за хвос­та упіймав!.. Імен­но на спо­ку­су!


Антон. От спа­сибі, що ви мені це ска­за­ли, а то я мо­ро­чив­ся, мо­ро­чив­ся!.. Те­пер ви мені розв'яза­ли ро­та… От хоч би ска­зать про Ок­са­ну, сусідську най­мич­ку…


Кукса. Що та­ке?


Антон. Я по­зав­чо­ра ба­чив, як ви отам, за повіткою, же­ни­ха­ли­ся з нею!


Кукса (три­вож­но). Що? Ба­чив?


Антон. І чув, як ви їй ка­за­ли, що ку­пи­те на спідни­цю моднього сит­цю і пла­ток…


Кукса. Чув? (Убік). По­пав­ся. (До нього). Ти чув? Гля­ди ж, не про­го­во­рись сусідові Дран­кові… То я хо­чу її пе­ре­ма­ни­ти до се­бе у я найми.


Антон. На­що ж ви ме­не об­ду­рюєте? Ба­чи­те, як я пе­ред ва­ми вик­ла­даю всю свою ду­шу, а ви… Я ж чув, як ви їй ска­за­ли: "Вий­ди, як стемніє, на ле­ва­ду!.."


Кукса. Не ка­зав!


Антон. Ні, ка­за­ли, імен­но ка­за­ли!


Кукса. Да­лебі, що про ле­ва­ду я ні сло­ва не ка­зав!..


Антон. Ну, мо­же, це мені тільки по­чу­ло­ся!.. Од­на­че я за­раз-та­ки тоді по­ду­мав: чи не ди­явол то під діво­чою оде­жею ску­шає мо­го ха­зяїна?


Кукса. А що ти ду­маєш, мо­же…


Антон. Піду ж я, ду­маю собі, до по­па і поп­ро­сю йо­го, щоб він од­мо­лит­ву­вав мо­го ха­зяїна!..


Кукса. До по­па? Чи ти ж не здурів?


Антон. Я ж ще не хо­див, а тільки на­ва­жив­ся! Як я знаю, що піп має вас за чо­ловіка бо­гомільно­го і бо­го­бо­яз­ли­во­го…


Кукса. Так, так… Я та­кий, та­кий справді! Ти не хо­ди до по­па, а я кра­ще сам йо­му приз­на­юся на ду­ху!


Антон. Не­хай би та Ок­са­на до ме­не лип­ла, це не ди­во б бу­ло, бо я па­ру­бок і мо­ло­дий чо­ловік; а що ж їй на вас упо­до­ба­лось?


Кукса. Ску­шеніє, ди­явольське ску­шеніє!


Антон. Вже ж не ли­си­на ва­ша?


Кукса. Що та­ке?


Антон. Я той… я по­ми­лив­ся! - Я хотів спи­тать, чи не гроші ваші її ску­ша­ють?


Кукса. Які гроші?


Антон. А ті, що ви на тім ти­жя­еві пе­ре­но­си­ли уночі на ле­ва­ду у по­лив'яно­му гле­чи­ку...


Кукса. Не пе­ре­но­сив!..


Антон. Шко­да тільки, що я не ба­чив, ку­ди ви пе­ре­хо­ва­ли той гле­чик!


Кукса. Не ба­чив?


Антон. Як­би я ба­чив, то за­раз би взяв їх…


Кукса. Взяв би?


Антон. Чо­го ви так зля­ка­лись? Я ж ка­жу, взяв би їх, приніс би до вас та й ска­зав би: хо­вай­те кра­ще ваші ко­пя­та­ли!


Кукса. Справді?


Антон. Я зро­ду не бре­хав.


Кукса (ди­виться на нього). От­же я не роз­бе­ру те­бе, що ти за лю­ди­на…


Антон. Я? Са­ма прав­да!


Кукса. Мо­же, мо­же!.. Ну, та й бо­втун ти на сло­вах!


Антон. О, я на сло­вах, як на ор­га­нах!


Кукса. Ба­чу, ба­чу! Му­зи­кант! Хе-хе-хе! Ану, по­ди­вись мені в вічі!


Антон ди­виться.


Здається, що ти ж бре­шеш. Ну, то я ж оце піду, ти тут дог­ля­дай за дівча­та­ми.


Антон. Та вже не бійтесь, і ока не зап­лю­щу! Мо­же, й ра­дий був би зап­лю­щить хоч од­не око, та ко­ли ж мені так ба­би по­чи­ни­ли, що сон у ме­не навік од­ня­ли!


Кукса. Ну, про­щай до яко­го ча­су!


Антон (до­га­ня зза­ду і кри­чить). Слу­хай­те, ха­зяїн!


Кукса. А що там ще та­ке?


Антон. Ви вже, по­жа­лус­та, не зачіпай­те отієї Ок­са­ни, не­хай во­на скис­не!


Кукса. Ску­шеніє, чис­те на­вож­деніє! Та нехай во­на… Нав'яза­ла­ся… а лю­ди і поч­нуть па­ще­ку­вать… (Пішов).


Антон. Ну, ко­ли б мені уда­лось ще те­бе пійма­ти хоч на одній про­вині,

1 2 ... 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пошились у дурні, Кропивницький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пошились у дурні, Кропивницький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пошились у дурні, Кропивницький"