Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

…Таки пос­ва­тає хтось… ще твоя до­ля за две­ри­ма у бо­га…

"Чекаю на те­бе i виг­ля­даю. Як не за то­бою, то нi за ким. Од­на в ме­не по­тi­ха, що роз­мов­ляю з то­бою, хоч ти й не чуєш"…

Вiкно по­во­лi гас­ло.

Земля по­ве­че­ря­ла сон­цем i об­ля­га­лась на нiч. Бла­кит­нi тi­нi розк­ри­ва­ли свою гли­бiнь i прий­ма­ли, як в м'яке ло­же, Га­фiй­чи­нi ду­ми, спо­дi­ван­ня Ма­лан­ки…

***

Маланка не хо­тi­ла вi­рить. Ат, знов нап­лiв Гудзь. Анд­рiй аж мi­нив­ся, так сер­дивсь. Гудзь, Гудзь… Вiн ба­чив на влас­нi очi. Не сам Хо­ма, при­каж­чик ка­зав. Ву­си ще бi­лi­ши­ми ста­ли на чер­во­нiм ви­ду, i очi лiз­ли на­верх. Ма­лан­ка ни­за­ла пле­чи­ма, але вдяг­ла ко­жу­шан­ку i по­бiг­ла до дво­ру. Те­пер це вже її спра­ва. Па­нич Льольо му­сить най­ня­ти Анд­рiя, во­на ж в них слу­жи­ла, во­на ро­би­ла на них. Ма­лан­ка дов­го каш­ля­ла в кух­нi, по­ки на­реш­тi вий­шов па­нич. Ну, па­нич як па­нич, по­жар­ту­вав тро­хи з ста­рої, але Анд­рiя най­няв. До при­каж­чи­ка в по­мiч.

Се бу­ла ве­ли­ка ра­дiсть. Те­пер вже щод­ня па­лав у пе­чi ве­се­лий во­гонь, смач­но пах­ло бор­щем або га­луш­ка­ми, i ко­ли Анд­рiй смер­ком вер­тав­ся до ха­ти, свi­жий од вiт­ру, з ду­хом мо­ро­зу у всiх склад­ках оде­жi, Ма­лан­ка ста­ра­лась до­го­ди­ти йо­му, i по­ва­га ха­зяй­ки бу­ла у всiх її ру­хах.

По ве­че­рi Анд­рiй при­су­вав­ся до пе­чi i вий­мав люльку. Че­р­во­ний жар клi­пав до нього си­ня­вим оком, мор­гав, стрi­ляв зiр­ка­ми i за­гор­тав­ся на­реш­тi на нiч в ко­жух сi­ро­го по­пе­лу. Га­фiй­ка гри­мi­ла лож­ка­ми, хлю­па­ла лi­теп­лом, а Ма­лан­ка, зак­лав­ши ру­ки, по­бож­не слу­ха­ла опо­вi­дан­ня про те, скiльки при­ве­зе­но цег­ли, яке й чо­му заб­ра­ко­ва­но де­ре­во, що при­каж­чик нi­чо­го не ро­зу­мiє i ко­ли б не Анд­рiй, не бу­ло б дi­ла.

З вес­ною, ко­ли роз­по­ча­лись справж­нi ро­бо­ти, роз­мо­ви ста­ва­ли бiльш рiз­но­барв­нi i роз­рос­та­лись. Анд­рiй був як у га­ряч­цi. Йо­му зда­ва­лось, що все йде ду­же по­ма­лу, що бу­ду­ван­ню кiн­ця не бу­де. Се бу­ла йо­го гу­ральня, се вiн ста­вив її, i на­вiть Ма­лан­ка, за­ме­тив­шись йо­го наст­роєм, час­то бi­га­ла ди­ви­тись, як по­су­ва­лась ро­бо­та. Во­на на­вiть за­бу­ла свої мрiї про зем­лю i жи­ла з Анд­рiєм од­ним жит­тям.

Нарештi од­но­го дня, так щось по зе­ле­них свят­ках, ви­со­кий ко­мин гу­ральнi дих­нув клу­ба­ми ди­му, i з ко­лиш­нiх руїн са­хар­нi роз­лiг­ся по­над се­лом свис­ток.

Андрiй зiр­вав­ся з мiс­ця. Вiн на­хи­лив­ся впе­ред, ви­тяг­нув шию i ло­вив ву­хом той клик ма­ши­ни дов­го, уваж­но, на­че бо­яв­ся про­пус­ти­ти з нього хоч од­ну мить. По­то­му обер­нув­ся до жiн­ки, весь ся­ючий, з впрi­лим од­ра­зу чо­лом:

- Чуєш, Ма­лан­ко?

Маланка чу­ла.

- Се то­бi не зем­ля, що бу­цiм ма­ють дi­ли­ти… Се то­бi, па­не доб­род­зею, не жарт, а гу­ральня…

Маланка зiтх­ну­ла. Во­на тiльки гля­ну­ла на свої чор­нi та су­хi ру­ки, що про­си­ли iн­шої пра­цi, i по­чу­ла, як її мрiї впа­ли гли­бо­ко, аж на дно сер­ця.

Того ж та­ки ве­чо­ра Анд­рiй пi­шов на нiч­ну змi­ну.

***

Хоч од м'ясниць, як оже­нив­ся Про­кiп, не­ба­га­то ча­су ми­ну­ло, але Га­фiй­цi зда­ва­лось, що Про­кiп ви­рiс i на­вiть пос­та­рiв. Вiн сто­яв пе­ред нею i го­во­рив, а во­на ог­ля­да­ла йо­го ши­ро­кi пле­чi, спо­кiй­не ли­це, на яко­му нес­по­дi­ва­но якось ви­рос­ла бо­ро­да i осi­ла чо­ло­вi­ча по­ва­га. Їй зда­ва­лось, що йо­го сi­рi, тро­хи хо­лод­нi очi ди­ви­лись не так на неї, а все­ре­ди­ну, в се­бе, i че­рез те сло­ва бу­ли мiц­нi та пов­нi, на­че доб­ре зер­но. Во­на теж чу­ла, що ба­га­чi сер­ди­тi на нього.

- Найбiльше лю­тує на ме­не Пiд­па­ра. В не­дi­лю кри­чав на схо­дi: та­ких, як Канд­зю­ба, в Си­бiр. За­вiв га­зе­ти, книж­ки го­ло­тi чи­тає, бун­тує на­род. Бо­маж­ки, роз­ки­дає. А сам, як стрi­не, за­раз пи­тає: а що там чу­ва­ти? Що про вiй­ну но­во­го пи­шуть? Ма­ти теж до­рi­ка­ють: свi­ти­те свiт­ло, а во­но до­ро­ге.

- Ну, а Ма­рiя?

Прокiп зир­нув на неї до­пит­ли­вим оком. Га­фiй­ка сто­яла мiц­на, за­па­ле­на сон­цем, з тон­ким пуш­ком на ру­ках i но­гах, мов зо­ло­та бджiл­ка. Спус­ти­ла очi до­до­лу i уваж­но ло­ви­ла мiж два пальцi но­ги якесь стеб­ло.

- Марiя? Що ж, мо­ло­ди­ця, як мо­ло­ди­ця… Їй аби лю­ди, аби пос­лу­хать та сво­го до­ки­нуть. Не так скла­лось, як ду­мав. Ме­нi б то­ва­ри­ша тре­ба, та ти не схо­тi­ла.

Стебло не да­ва­лось, тi­ка­ло з-пiд пальцiв.

- Облиш, Про­ко­пе, го­дi.

- Та я нi­чо­го. Не кли­чеш жа­лю, сам ча­сом прий­де до те­бе. Все спо­дi­ваєшся Гу­щi?

Гафiйка пiд­ня­ла на Про­ко­па очi.

- Сеї но­чi Мар­ко ме­нi снив­ся.

- Ага! Я i за­був. Дядько Па­нас стрiв ме­не вран­цi: прий­ду до вас, ка­же, пос­лу­хать, про що там муд­рi ра­дять…

- Сниться ме­нi, тiльки я нi­би скiн­чи­ла роз­но­сить лис­точ­ки i вже ос­тан­нiй вий­маю, щоб заст­ро­ми­ти Пет­ро­вi в по­вi­т­ку - хтось ме­не ляп по ру­цi. Я так i за­хо­ло­ла уся. Див­люсь - Мар­ко. Та­кий сер­ди­тий. "Я, ка­же, сид­жу за вас у тюр­мi, а ти так сло­ва мої сiєш? По­ка­жи ру­ки". А ме­нi со­ром­но - страх, що ру­ки по­рож­нi, очей звес­ти не смiю, не смiю по­ка­зать йо­му ру­ки. I хо­четься пох­ва­ли­тись i не до­бу­ду го­ло­су з гру­дей. Чуєш, Про­ко­пе, ко­ли но­вих да­си? У ме­не бiльше не­ма.

- Нема i в ме­не. Пi­ду на тиж­нi в го­род, то при­не­су. А ти за­ходь.

Прокіп обiй­мав оком Га­фiй­ку. Ту­га, здо­ро­ва, чис­та - во­на свi­ти­лась на сон­цi, як доб­ра рiл­ля, як пов­ний ко­лос, а очi ма­ла гли­бо­кi та тем­нi, як ко­ло­дяз­не дно.

Тi очi йо­го ча­ру­ва­ли. Про­кiп зiтх­нув.

Але - зiт­хай, не зiт­хай - iнак­ше не бу­де. Вiн хтів при­най­мнi сло­вом по­лег­ши­ти свою ду­шу, як хма­ра чує пот­ре­бу ви­лить свою ва­гу, i го­во­рив. Бо що свої бо­лi - пус­те. Свi­то­ве го­ре ве­ли­ке. Вiн на­ди­вив­ся на нього. I вдо­ма i по свi­тах. Скрiзь бiд­нi спо­дом, ба­га­тi звер­ху. До­ли­ною сльози, вер­ха­ми глум. У по­ро­сi лю­ди, як той шпо­риш при­до­рож­нiй, за­то­ло­че­нi сильним, ба­га­тим. I нi­ко­му крик­нуть: зве­дись, на­ро­де, прос­тяг­ни ру­ку по свою прав­ду. Як сам не вiзьмеш, нiх­то не дасть. Не на­ро­див­ся, вид­ко, ще той, ко­го по­чу­ють. Тре­ба ма­ти ве­ли­кий го­лос. А що ми мо­же­мо? I де наш го­лос? Тiльки по­шеп­ки ска­жеш: вста­вай, Iва­не, об­мий ли­це. Зве­ди­ся, Пет­ре, нас бiльше бу­де. Ко­ли б спро­мо­га хоч це зро­би­ти, кiлькох збу­ди­ти, а тi вже iн­ших. За­пек­лась крив­да у кож­но­го в сер­цi - торк­нись до бо­ляч­ки - i за­пе­че.

Щось бу­ло ти­хе, по­кiр­не в тих скар­гах, на­че рiч­ка жур­ли­во дзве­нi­ла по дрiб­них ка­мiн­цях.

Нi, Мар­ко не та­кий. Вiн як бур­чак рвав би ка­мiн­ня, рив бе­ре­ги, з ко­рiн­ням ви­вер­тав би де­ре­ва. Йо­го слу­ха­ли