Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій"

Але це значило б, що таблеток увечері не дістане; можна було б кинутися десь, щось хапнути, роздобути, продати й таблетки купити, але останнім часом, регулярно й без зусиль наділюваний трійлом од Маруськи, він зледачів, хоча й дурному ясно: коли вип’є таблетки й полізе драбиною на небо, залишиться цілком беззахисний перед Маруською і вона зможе вчинити з ним, що забажає. Від такої думки все в ньому ніби замерзло, але відігрів себе помислом, досить резонним для розумних: Маруська добре знала, що він із собакою на вулицю не виходив, потім спав біля неї, отож не має жодних доказів на те, що сам він десь запропастив пса. Коли ж почне оборонятися, тобто не пустить у хату, то вона більше впевниться, що собаку десь дів таки він, відтак може й справді зробитися несамовита, і тоді йому, бідолашці, долі Пшона не оминути, тим більше, що Пшоно був потужніший тілом і ліпше вмів битися, як він, Вітька Кожух, котрий од таблеток став зовсім хирявий.

Отакі вихори носились у бідній голівчині Кожуха, тож ніяк не міг дати ладу своїм думкам. І він поклав рішення у стилі всіх ледачих: трохи з вигнанням Маруськи зачекати, тобто спробувати довести їй: хоч пес і справді зник, але його, Кожухової, вини в цьому нема, ще й виявити співчуття за пропалого пса; що він, мовляв, нібито цілий день пролазив по горах і долах, його обгавкали всі пси околиці, але ніде Лоботряса не знайшов; що йому, зрештою, вже нібито й самому шкода за тим псом, бо трохи до нього призвичаївся, адже коли обіч живе, сердешно скаже він Марусьці, жива істота, до неї мимоволі звикаєш. А ще треба вдати перед нею отакого покаянного й смутного, і все від того, що та чортова личина таки пропала. А коли Маруська, думав він, і після того сікатиметься, то вчинити так, як надумав: прогнати вслід за псом, і хай за нею пил закуриться, чи хай під нею земля провалиться.

На цьому він до решти заспокоївся, знову ліг у ліжко, затишненько вгорнувсь у ковдру і заплющив очі, щоб таки доспати, бо коли недоспить, у нього зіпсується настрій та й актор із нього стане неабиякий, а тут треба грати без програшу, тобто не бути веденим у цьому чортовому танкý, а повести свою партію, відтак у ньому заграв, як дріжджі, вкинуті в туалет, чоловічий шовінізм, котрий і призвів його до катастрофи.

10

Увечері Маруська прийшла з роботи як хмара і перше, що спитала, звісна річ, чи не знайшовся собака. Вітька був на звичному місці, тобто лежав на ліжку, закинувши ногу на ногу, а коли побачив почорніле Марусьчине лице, серце його тенькнуло, як молодий лід, але до битви, чи б пак спільного танцю, був готовий. Отож сів, скрушно зітхнув, почухав потилицю і скорботним голосом почав заливати, звіщаючи, що цілий день лазив як дурний по околиці, дрочив інших, щасливіших псів і так далі, за програмою, але, ясна річ, Лоботряса не знайшов, хоча як хотів. При цьому Кожух свідомо затаїв інформацію, що заходив до Єви і бачив там на дротині підвішену ще й прищеплену защіпками явно собачу шкуру до болю знайомих барв, а на газовій плиті в Єви стояла здоровенна каструля і там щось виказисто булькало. Єва ж був аж такий добродушний, що розщедрився і вгостив його, Кожуха, цигаркою, а такі речі з Євиного боку винятково рідкісні, відтак вони, Кожух із Євою, недалеко від того місця, де висіла шкура, досить мило й тепло потеревенили. Але все те ніби відбулось у іншому світі, бо в цьому Вітька, сидячи з підгорнутими ногами на розкиданій постелі, скорботним голосом оповідав, скільки зусиль він витратив, аби знайти Лоботряса, і який запечалений від того, що це йому не вдалося. На Маруську Кожух не дивився, а вона стояла наче вкопана з чорним лицем і мовчки, але з посиленою увагою його слухала, ніби випивала його слова.

— Вже все сказав? — залізно спитала, бо він таки все сказав, окрім того, що Марусьці знати не годилося. — Тоді скажу тобі я, — повела залізна леді, яку мав щастя бачити так близько. — Поки не знайдеш мені пса, таблеток не дам!

І оце останнє "не дам" було ніби помах меча або удар ножем.

— Але ж, Марусь, — сказав плаксиво. — Я зара не в сустоянії шукать твого пса, бо прийшло времня, коли я в завісімості…

— А коли приймеш таблетки, то будеш у сустоянії шукать пса? — немилосердно проказала Маруська, тобто істота з чорним лицем.

— Ну, ти ж знаєш, Марусь, ти ж знаєш! — пробелькотів Кожух. — Не мучай мене і дай таблетки.

— Не дам! — обрізала Маруська, роблячи обличчя із залізного кам’яним.

Тоді відчув, що його вдарив відчай. А може, й не відчай, а просто взяла його за горло конечна потреба ковтнути таблетки.

— Я тебе прошу як чіловєка! — крикнув Кожух. — Дай таблетки!

— Не дам! — відрубала Маруська. — Знайдеш пса — будуть тобі таблєтки!

Тоді він, зовсім утративши тяму, сповз із ліжка, обхопив її ноги й почав принижено обціловувати їй взуття.

— Ну, Марусь, не зничтожай мене і дай таблєтки, прошу тебе й молю, бо времня на них прийшло.

Тоді вона вирвала ноги з його обіймів і над скорченим та знищеним Кожухом просипів зміїно, а може, вдарив громово, а може, протрусився, як віз на бруківці, голос:

— Поклянись Богом і цілуй землю, що шукав і не знайшов Лоботрясика!

Кожух молитовно звів руки й закотив очі під лоба десь так, як це вмів робити Пшоно:

— Клянусь Богом і чортом, що шукав твого падлячого пса-козла, хай би він здох і околів, і не знайшов, бо він уже навєрно таки здох! Дай, Марусь таблєтки, бо пропаду!

Тоді вона всунула руку до кишені й кинула на підлогу, ніби він і сам зробився псом, таблетки, які розкотилися світлими круглячками.

Вітька Кожух якось дивно зітхнув, чи заскавулів, чи застогнав і почав лазити підлогою, визбируючи таблетки й відразу ж запихаючи їх до рота.

— Ти така хароша, Марусь, — єлейно казав він, жеручи таблетки й спрагло ковтаючи місиво. — Така хароша, шо часом думаю: шо б без тебе робив? Спасібочки, Марусь, спасібочки, теперички я заспокоюсь і будем оддихать. А тада в нас знову все буде харашо. І пса я тобі знайду, завтра знайду, а може, післязавтра, какая разниця!

— А тоді нас проженеш? — спитав десь угорі над ним насмішливий голос.

— Нікада вас не прожену, нікада! — казав скорчений на підлозі Кожух, розгризаючи таблетки. — То я тіки так пригрозив для порядка, бєшений тада був, а по-настоящому нікада тебе не прожену, бо шо б я без тебе робив? Без пса твого проклятого прожить міг би, а без тебе нє, Марусь, бо, кажиця, тебе полюбив. І коли сказать по правді, Марусь, то хай він здохне, коли він тобі дорожший за мене.

І він подивився на неї знизу вгору — хтозна, чи віддано, чи хитренько. Тоді встав, а коли чоловік зводиться на ноги, то до нього часто знову повертається його шовінізм, тобто півникарська самовпевненість; без того, як кожному відомо, муж не є мужем.

— Ходи трахну тебе, Марусь, і хай у нас буде харашо і любовно!

І тут він кинув поглядом на Маруську й отетерів: її очі палали по-котячому, лице скривилося, а вся вона затремтіла, ніби якась спазма пройшла по ній.

— Здохнеш ти, а не мій собачка, Кожух! Чуєш! Здохнеш ти! І нікада вже, Кожух, слиш, нікада вже до мене не торкнешся.

— Та ти шо, Марусь! — зчудовано сказав Кожух, але сказав з натугою, бо язик його почав заплітатися. — Шо ти таке говориш? Ти мені шось погане здєлала?

І тут він знову подивився на неї, і все волосся, яке було на його тілі, заворушилося, бо знову бачив її, як тієї пропам’ятної ночі перед відвідинами Пшона: обличчя з чорного стало крейдяно-біле, і очі й ніс зникли, залишився тільки широко роззявлений рот, і у глибині того рота, як це було і з псом, проглянуло пекло, яким його собі уявляємо, і звідти, з пекла отого, викочувалися тугі, чорні м’ячі, які миттю перетворювались у здоровенні мильні бульбашки, в котрих відбивалися, вправлені у райдужну поверхню й вигнуті, відбитки його єдиного вікна — отак дивно й страшно реготалася та жінка. І він, Вітька Кожух, відчув, що підлога під його ногами раптом схитнулася, а ноги почали тоншати, стаючи ніби сірники, а краї кінцівок стали ніби голівки тих сірників, адже сам з таких сірників будував свій мисленний дім, а тепер у нього й заходив на сірникових ногах. А мудра його голова, котра так хитро придумала, як спекатися пса, стала в цьому палаці ще однією, але значно більшою мильною бульбашкою, і в тонкій стінці її видалося вигнуте вікно; і він утримував у тій бульбашці тільки одне мале думеня, яке звеліло йому швидше рушати до ліжка, бо довго не витримає й полетить. Отож ішов на сірникових ногах, скришуючи сірку, і думав, що обдурити Маруську йому сьогодні вдалося, але чи ж він її й справді обдурив? А чи не одурив отими видибасними хитрощами самого себе, адже чогось ото вона реготалася — ніколи не чув ні від кого такого реготу! Отож почав боятися, що хвилі сміху, які потужно виривалися з її горла, знесуть із пліч його бульбашкову голову, а коли це станеться, то в цьому змаганні навряд чи назвуть переможцем його. І Вітька, ідучи чи, власне, дибаючи до ліжка, кидав очима туди й сюди: чи не стоїть десь біля стіни драбина, адже має полізти в небо, бо після того, що сталося, йому нестерпно стало цікаво, чи полізе разом із ним на хмару Маруська, та й чи полізе й пес, шкуру якого колише вітер на Євиному дворі і м’ясо якого вариться у Євиній найбільшій каструлі. А ще Кожухові стало цікаво: чи ж отаким бувши, пес зможе його в боксерському змаганні перемогти? Отож щоб довідатися про такі вельми цікаві й пожиточні для себе речі, він, Вітька, знайшов силу, щоб до ліжка на сірникових ногах таки додибати, а ще й лягти, а ще й широко розплющити очі, а ще й усміхнутися щасливо, а може, нещасливо, оскалюючися. Але на драбину, котра стояла на землі, а губилася в небі, полізти вже не зміг і то не тому, що не мав до того сили, хоча й це також, а драбина та почала розчинятися, ніби вироблена з криги, і її поїдало сонце, і так тривало, аж доки зникла зовсім, — стояв ув очах тільки її образ, тобто знак порожнечі, яку вона перед цим заповнювала.

11

Маруська вже давно перестала реготатися, а холодно і спокійно стежила за тим, що відбувається з Кожухом. Коли ж Вітька додибав до постелі, звалився на неї і щасливо чи страшно оскалився, підійшла ближче і якийсь час стежила за конвульсіями, що корчили його лице.