Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Потім почухмарив потилицю й пішов у сарайчика до євангеліста Сухаря, а я шмигнув із загорнутим у газети букетом до Ковальчука. Георгій сидів у білій сорочці, правда, не прасованій і перед дзеркалом начіплював собі на шию кравата.

— Усе я вмію, усе можу, — сказав мені, — а галстуха, чорт би його забрав, красіво не зав’яжу. Глянь, чи красіво мені в галстуху?

Я зирнув, крават і справді був зав’язаний криво, через що стримів, дивно вигинаючись набік.

— Нормально! — сказав я й почав розгортати газети.

Букет був не першої свіжості, очевидно, його тримали в продажі з ранку; Ковальчук подивився на нього кисло, але я переконав його, що купив справді-таки найкращого, бо інші були ще гірші. Георгій вирвав кілька примнутих чи зів’ялих пелюстків, від того букет покращав, а я знову спитав, для чого йому квіти.

— Є один план, — мовив він, примружуючись. — Спасіба, ти уже мені не нужен!

Я образився. Ганяти мене по базарах, то був "нужен", а тепер уже й не нужен. Засопів і пішов до дверей. Ковальчук, очевидно, збагнув свою нетактовність.

— Слиш, пацанок, — тепло сказав він. — Ти, конешно, звіни, що я тебе наче й проганяю, але, понімаєш, я тебе й не проганяю. Нужно мені зара дещо приготовить. Діла! — сказав він і якось печально розсміявся.

"Ну, що ж, — подумав я. — Діла, так діла!"

І якось мені стало аж зовсім невесело від усього цього: білої сорочки, краватки і прив’ялого букета. Стало мені чогось жаль Георгія Ковальчука, аж не хотілося й підглядати за ним, хоч я таки, мушу признатися, добрячий підглядайло. Але цього разу мені хотілося піти з двору геть, принаймні видряпатися на гору, де недавнечко ми воювали з любарською ватагою; до речі, нагорі я знайшов цікавий камінь, в який було вкраплено кристали, один із них я приносив нашому вчителеві хімії, і він назвав його турмаліном.

Отож я пішов до євангеліста Сухаря і розповів йому про чорні кристали, попросивши молотка та зубило, бо в нас, правду кажучи, було тільки щось схоже на молотка, яке немічно бовталося на ручці, а зубила не було — це вже точно. Євангеліст Сухар молотка й зубило мені дав, попросивши показати йому ті кристали, отож я поліз на гору; осінь була тепла, й гарна, й печальна. Погідно, просторо й смутно було в мене на серці. Я вибивав із каменя турмалін, а сонце копошилося мені промінням у чубі, і пахло десь так, як той прив’ялий букет, що його я притягнув із базару. Я таки й справді не хотів бачити, як Ковальчук даруватиме букета Марині, бо кому б він його дарував іще?

Але я знав інше: Марина до нього ось уже скільки часу не заходить, вона вже відхихотіла своє із черговим зальотником, той також зник; Марина вже відплакала по ньому свою пієту, але й по тому до Ковальчука не зайшла. А зараз у Марини був кавалер новий, і вона саме тепер найзакличніше до нього хихотіла біля хвіртки нашого двору, отже, що собі думає той жалю гідний Ковальчук?

Отак думав я, длубаючи камінь і вибиваючи з нього чорні кристали турмаліну, сонце ніжно плакало в мене над головою й копошилося у моїм волоссі, ніби й мене за щось жаліючи, але мені здавалося, що я був серед усіх єдиний, котрий не потребував жалощів, і то з простої причини — я єдиний серед них був ніхто. Тобто не мав ніякої за собою історії, ніякого дивацтва, ніяких захоплень чи стремлінь; був я ніби правдешній брат отієї нещасної Стасі, брат безназванний, але й Стасі я не міг дорівнятися, бо та своєю дочасною й раптовою смертю раптом виросла в щось, у ангела, як сказав євангеліст Сухар; адже то й справді була істота без гріха та вад, ясний світлячок у нашому дивному й химерному світі. Тобто, як виявилося, і вона в цьому світі жила, а я — ні, був-бо в ньому ходячими очима, що все бачать, за всім підглядають, стежать, все вимічають, — це ніби поза волею своєю, і все для того, щоб потім, у далекому майбутньому, десь через сорок років потому, коли все це відбувається, раптом відчути, що мене не покидає привид мертвого дому і що він ніколи мене не покидав. Що в мене, може, місія така у світі, а може, й призначення: тягти за собою це привиддя, носити його в серці, в душі, в голові; бачити постійні його візії, бачити обличчя колишніх людей, які в моїй уяві та пам’яті ніколи не тьмяніють, і діставати жахливе переконання, що я єдиний носій пам’яті про пожильців мертвого дому. Та це тепер він мертвий, тоді ж він мертвий не був, а був, за філософією Карася-Вакулюка, пожирачем людей, отже, ніби їхнім Богом. І він справді жер своїх пожильців одного за одним: зачавив чадом родину Федоруків, зжер янгола нашого маленького світу Стасю, зжер другого найдобрішого серед нас — Івана Касперовича, й пожирати тих пожильців, як доведеться мені розказати, не покидав: спершу добріших, потім зліших, а зрештою, й усіх. І мені здається тепер, що я єдиний залишився із тих пожильців живий лише тому, що не мав з-між них свого "я", що насправді не жив серед них, а був біля них лишень присутній, що я між них, може, був перший мертвий, через що Смерть — цей другий людський Бог, за філософією Карася-Вакулюка, — і не захотіла мене забирати. Так, я був ходячими очима, що все доглядають, але ні до чого у світі не здатний… Ці застереження недаремне пишу, адже тоді, відмовившись дивитись, як нестиме букета Георгій Ковальчук у білій, випраній, але не прасованій сорочці, в краваті, якого він не подужав до ладу зав’язати, я по-своєму зраджував своє призначення, отже, починав ніби з нічого ставати чимось. Жаль великий пік мою душу, а де пече жаль, байдужого "ніщо" не буває.

Довго сидів я на горі, довбучи й длубаючи камінь. Вибив десь зо п’ять кристалів, чорних, як ніч, гарних, лискучих, чудово огранених — ніби міцні, закам’янілі згустки пітьми. Побив молотком пальці, аж вони зуділи, і сонце вже не плакало наді мною й не копошилось у моїй чуприні, не гладило, не співчувало мені — похилилося на захід і вже готувалося приплющити очі. Сидіти на землі мені стало холодно, хоч я й підмостив трави й бур’яну, адже осінь уже прийшла, уже треба було повертатися додому, бо при цих пристрастях не повідомив матері, що йду на гору, а вона таких речей не терпіла, отже, мені сьогодні вдома влетить. Я звівся, розпрямляючи закляклі коліна, висипав кристали в кишеню і почав спускатися крутосхилом.

Але доля часом дивно жартує з людей, бо саме тоді, коли я вступив у двір, побачив, що від своєї галереї рушив, волочачи ноги й налягаючи на костури, Георгій Ковальчук. Під пахвою в нього було затиснуто величезного букета, якого я ж і купував, одягнений він був у костюм з білою випраною, але непрасованою сорочкою, на шиї в нього стримів, вигнувши спину, як вуж чи гадюка, крават; волосся — змочене й гладко зачісане, навіть зализане, а обличчя біле, ніби алебастрове. На ногах у нього бовталися насаджені на протези лискучі туфлі; у дверях свого сарайчика-майстерні стояв євангеліст Сухар, в одній руці тримаючи полив’яну чашку, а в другій — розмоченого сухаря; біля сходів-галереї нашої стояла Ващучка з мітлою в руці, а біля сходів-галереї другої — Карась. На лавочці неподалік Карася сиділи дівчата міліціонера Гомзина Людка і Фанька і весело блимали очками, а Георгій Ковальчук ішов, власне й не йшов, а волочився чи повз, як тварина із перебитим хребтом, і той засунутий під пахву букет був жалюгідний, ще більш зів’ялий та недоладний. А на лобі в інваліда Георгія тремтіло кілька крапель поту, а зуби прикушували долішню губу, а очі пострілювали на всі боки, ніби Ковальчук когось побоювався чи остерігався. Двері квартири № 4 були відчинені, і з них вийшла жінка євангеліста Сухаря, суха, строга і з залізним профілем, в неї на боці стояла миска зі скрученою у вальки білизною. Поставила миску на траву біля протягненої від галереї до дерева, що росло край двору, шворки, але раптом побачила Георгія Ковальчука і на хвильку завмерла, бо і їй здалося, що цей похід із букетом під пахвою — щось чудне. Він же був неподалік від неї і ніби й всміхався їй назустріч, але жінка євангеліста Сухаря тієї усмішки не прийняла, нагнулася, взяла скручене простирадло, струснула його й почала кріпити до шворки дерев’яними прищепками, які виймала з кишені хвартуха, до речі, геть мокрого. І ось коли вона розвісила цього першого свого білого прапора, Георгій Ковальчук спинився біля неї, перевів подих і спитав:

— Звиніте, а Марина ваша вдома?

— А що ви хотіли? — спитала через плече строга жінка євангеліста Сухаря.

Сам євангеліст перестав пити чай, поставив полив’яну кварту чи дзбанка й пішов через двір до своєї жінки та Ковальчука — обличчя його було стурбоване.

— Хотів би поговорить із вами й Мариною, — сказав Ковальчук.

Жінка євангеліста Сухаря нагнулася, стряснула ще одне простирадло й повісила, прищеплюючи. І тільки тоді кинула так само через плече:

— То заходьте в хату!

— Нє, хай би Марина вийшла, — сказав Ковальчук. — Бо в мене ні від кого секретів нема.

Жінка здвигнула плечима і гукнула, як ворон каркає, Марину, та з’явилася на порозі зі здивованими млосними очима, щось іще пожовувала, здається, її відірвали од вечері.

— Що таке? — спитала вона, жуючи.

— Тут до тебе… Кавалєр… — сказала жорстко жінка євангеліста Сухаря і нагнулася, щоб узяти чергове, скручене у валька простирадло.

— Це ви? — байдуже сказала Марина, не перестаючи жувати. — Щось хотіли?

— Да, — сказав Ковальчук, розпрямлюючись, наскільки це йому вдавалося, обличчя ж лишалося цілком серйозне, навіть поважне. — Я приніс вам цвіти…

Узяв з-під пахви букета й подав Марині. Євангеліст Сухар підійшов до цієї групи і став, безмовно на все дивлячись. Його жінка розвішувала білизну, а Марина стояла, і її рот на один бік усміхався.

— Ах! — засміялася вона раптом. — У честь чого?

Квітів не брала, тож Ковальчук стояв перед нею з простягнутим букетом.

— В честь того, — сказав він, — шо я вас, Марино, люблю і прийшов оце вам зробить придложеніє.

Тоді Марина перестала жувати.

— Придложеніє? — перепитала вона.

— Да, придложеніє, — твердо сказав Ковальчук. — Я не просто собі, ви ето знаїтє, в міня первий разряд по шахматам і я майстер спорта по шашкам, даже задачки в газетах печатаю. А ще я харашо рисую і всякоє такоє друге!

Марина ковтнула те, що жувала, якось грубо хихикнула, але миттю обірвала сміх, смикнула плечима, і її конопата фізіономія стала напрочуд холодна.

— Ну, це уже звиніть! — сказала, розвернулася і побігла в двері, все-таки гублячи по дорозі хихоти.

Букет випав із рук інваліда, і він весь похитнувся, євангеліст Сухар підхопив його під ліктя.

— Ну, ну, все добре! — сказав він.