Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

– Там аж ніяк не у тому справа! – крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль. – Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

– І справді. – Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах. – Бо то ж велика неповага – не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів[12] на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

– Ми ті погоні вертіли собі, – заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл. – Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми – Щури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.

– Та нехай би й завернули! – запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якій його ніхто не заступив і заступати наміру не мав. – Порубаємо їх, та й уся історія!

– А точно! – крикнула зі столу Цірі, забувши вже, як минулої ночі утікали вони від погоні через села над Вельдою і який вона тоді мала страх.

– Добре. – Ґіселер гепнув долонею об стіл, кладучи різко край галасливій балаканині. – Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливіше за префекта, Варнхагенів, барона Касадея і його вразливу дочечку.

– Бонгарт вашим слідом йде.

Запала тиша, незвичайно довга. Навіть майстер Альмавера перестав на мить колоти.

– Бонгарт, – повторив протягло Ґіселер. – Стара сива сволота. Файно ми комусь мусили досадити.

– Комусь багатому, – кивнула Містле. – Не кожного на Бонгарта вистачить.

Цірі вже хотіла спитати, хто отой Бонгарт, але випередили її – майже одночасно, єдиним голосом – Реф і Ассе.

– То мисливець за нагородами, – похмуро пояснив Ґіселер. – Раніше начебто жовнірською долею перебивався, тоді – мандрівною торгівлею, врешті взявся за вбивства людей за нагороду. Сучий син, яких мало.

– Говорять, – досить безтурботно сказав Кейлі, – що коли б усіх, кого Бонгарт засік, на одному жальнику схотіли поховати, той жальник на половину морга[13] мав би бути.

Містле насипала білого пороху в заглибину поміж великим і вказівним пальцем, різко вдихнула.

– Бонгарт ганзу Великого Лотара розбив, – сказала. – Засік його й брата, того, що Мухоморцем звали.

– Кажуть: ударом у спину, – кинув Кейлі.

– Також Вальдеса забив, – додав Ґіселер. – А як Вальдес загинув, то розпалася і його ганза. Одна з кращих була. Порядне, круте гуляйполе. Чьоткі чуваки. Думав я свого часу до них пристати. До того, як ми знюхалися.

– Усе правда, – сказав Готспорн. – Такої ганзи, як ганза Вальдеса, не було другої – і не буде. Пісні про те співають, як вирвалися вони з облави під Сардою. Ото голови буйні, ото вмілість кавалерська! Мало хто з ними зрівнятися міг.

Щури раптом замовкли і втупили в нього очі, блискучі й злі.

– Ми, – через хвилинку тиші вицідив Кейлі, – вшістьох колись крізь ескадрон нільфгардської кінноти продерлися!

– Ми Кейлі у ніссірів відбили! – гарикнув Ассе.

– З нами, – засичав Реф, – також не кожен зрівнятися може!

– Так і є, Готспорне, – випхнув груди Ґіселер. – Щури не гірші від жодного іншого гуляйполя, не гірші й від Вальдесової ганзи. Умілість кавалерська, кажеш? То я тобі дещо про вмілість панянок розповім. Іскра, Містле й Філька, втрьох, як тут сидять, білим днем проїхалися серединою містечка Друїг, а, довідавшись, що Варнхагени у трактирі стоять, прочвалували крізь той трактир! Наскрізь! З головного входу в’їхали, з подвір’я виїхали. А Варнхагени так і лишилися з роззявленими ротами, над побитими кубками й пивом порозливаним. Може, скажеш, що то невеличка вправність?

– Не скаже, – випередила відповідь Містле, усміхаючись злостиво. – Не скаже, бо знає, ким є Щури. І гільдія його те також знає. Майстер Альмавера скінчив татуювати. Цірі подякувала з гордою пичкою, вдяглася і присіла до компанії. Пирхнула, відчувши на собі дивний, оцінювальний – і немовби насмішкуватий – погляд Готспорна. Глипнула на нього злим оком, демонстративно притулилася до плеча Містле. Вже встигла зрозуміти з практики, що такі демонстрації приголомшують і добряче охолоджують панів, як у їхніх головах з’являються амори. У випадку Готспорна діяла вона дещо на виріст, бо псевдокупець з тої точки зору не був занадто нав’язливим.

Готспорн був для Цірі загадкою. Бачила вона його раніше один-єдиний раз, решту розповіла їй Містле. Готспорн і Ґіселер, пояснила, знаються і кумаються здавна, мають умовні сигнали, гасла й місця зустрічей. Під час тих зустрічей Готспорн дає інформацію – і тоді вони їдуть на вказаний тракт і нападають на вказаного купця, конвой чи караван. Інколи вбивають вказану особу. І завжди є умовний знак – на купців із таким знаком на возах нападати не можна.

Цірі спочатку була здивована і трохи розчарована – дивилася вона на Ґіселера, як на героя, мала Щурів за взірець свободи й незалежності, сама полюбила ту свободу, те презирство до всіх і всього. Аж тут несподівано довелося виконувати роботу на замовлення. Їм, наче найманим розбійникам, хтось наказував, кого бити. Мало того – хтось забороняв когось їм бити, а вони слухали, похнюпившись.

– Щось за щось, – стенула плечима допитувана Містле. – Готспорн віддає нам накази, але й дає інформацію, завдяки якій ми виживаємо. Свобода й презирство мають свої межі. Аж, зрештою, завжди є так, що ти – чиєсь знаряддя.

Таке воно життя, Соколице.

Цірі була здивована й розчарована, але те швидко минуло. Вона вчилася. Також і тому, аби не дуже дивуватися і не забагато очікувати – бо тоді розчарування мало стати більшим.

– Я, дорогі мої Щури, – говорив тим часом Готспорн, – мав би ремедіум від усіх ваших клопотів. Від ніссірів, баронів, префектів, від Бонгарта навіть. Так-так. Бо хоча стискається на ваших шиях аркан, я мав би спосіб на те, щоб із петлі вислизнути. Іскра пирхнула, Реф зареготав. Але Ґіселер стишив їх жестом, дозволив Готспорну продовжувати.

– Кажуть, – сказав за хвилинку купець, – що у будь-який день буде проголошена амністія. Якщо навіть на комусь кондемнація[14] висить, та що там – навіть коли над кимось мотузка висить, буде тому прощено, якщо тільки він об’явиться й у вині признається.